Сто років — зморшка на чолі Землі.
Всесвітні війни, революцій
Дніпро до ніг стежиною
І котить славу в сиві верболози.
Поет став морем.
Далеч степова,
І хмарочоси, й гори — ним залиті.
Бунтують хвилі-думи і слова,
І сонце генія стоїть над ним в зениті.
Дно глибшає, і береги тікають,
Аж небо рве свою блакить високу.
І шторми піняться од краю і до краю,
Од Вінніпеґу до Владивостоку.
З глибин сердець джерела пружно б’ють
І шумувати морю, не вмирати,
Хай ллють у нього і любов і лють,
Тривожну шану, жовч гірку
Художнику немає скутих норм.
Він — норма сам, він сам в своєму
У цей столітній і стобальний
Я кидаюсь в буремні гори-хвилі.
Перша
В и ш н е в и й ц в і т1Завірюха стугоніла, вила,
І мороз гострив свій білий ніж.
А Земля од ляку задубіла,
На вітрах крутилася скоріш.
Щулились дороги, мерзли хмари,
В сіру безвість зносило міста.
А дуби стругалися на мари,
На труну, на віко, на хреста.
Петербурзьким шляхом, по
Грузнучи в заметах, боса
Зморена, полатана Вкраїна,
Муку притуливши до чола.
І намисто сипалось під ноги,
Ніби кров змерзалась на
Сину, сину”, — слухали
Тих ридань метелицю
Може, тобі липового чаю,
Чи калини спряжити
А дорога ген до небокраю
На дорозі мати ледь жива.
Хурделяє хуґа хуртовинна,
Засипає снігом очі вщерть.
І біжить до сина
Одганяти знавіснілу смерть.2Цілу ніч надворі виє хуґа,
Плаче, деренчить в віконній склі.
Ні дружини, ні дітей, ні друга
Тільки гілка вишні на столі.
Телеграма від полтавців.
Віє в душу запахущий дим,
Та маленька свічка
Тріскає і мружиться над ним.
Дві у шафі, що життя досвітять,
Ну, а там світити вже йому.
В завірюшних, грозяних
Серцем розпанахувати тьму.
Нині вишня бризнула суцвіттям
В пляшці тепла гілочка
Біль пекучий… І вона, самітня,
В цвіті вся, як в думах голова.
Ліг у ліжко.
Віє чи не віє
В заметілях весь життєвий шлях.
В свічці ледве дихають надії,
І блукають пальці в пелюстках.3П е р ш е м а р е н н
Густий туман спадає.
Великий плац, піском посипаний,
Де флейта з вихлипом ридає,
І барабан гуде, як гнів невсипний.
Ні — сотні флейт конають в муці.
Гуде земля, і товпища народу,
Як зерна у мішку, в густій
Тривожаться, шумлять до небозводу.
Ярмулки і хустки, шапки, кубанки.
Посивілі, руді, із кучмами, із струп’ям.
Востаннє надриваються горлянки.
Вози вгинаються, чиясь гарба порипує.
Валує дим в жіночих зойках вгору,
Дитячий лемент свердлисть небо й душу.
Хто виліз по снопках на схилену комору,
Хто на вершок на грушу
І дивляться туди,
Де два
Стоять, схилившись для удару,
В очах леліючи
І лютий
На всіх царів.
Один — жіночий ряд.
Там покритки,
Замучені, із безрозумним горем,
Із випитим лицем, із поглядом суворим
Стоять і мнуть хустки.
А другий ряд — катовані солдати.
Забиті лозами, посаджені за ґрати.
А серед них і кістяки,
Шпіцрутени тримають у руці,
І козаки замучені, й
Похнюплені — орбіти без очей,
І вітер розвіває чорні
Над білими цурпалками плечей.
Од заходу до сходу — два ряди.
Вже крики звідусіль:
Пора —
І він,
Тарас, веде катів людських.
Січуть шпіцрутени вельможні пишні спини,
І так горлає їхній зойк невпинний,
Щоб в майбутті він за віки не стих.
Тарас веде Миколу, що
Хотів засипати казахськими пісками.
На спині пещеній танцює вже вогонь,
І Олександр Романов йде з братами.
Їх святить гнів народів… Свист і свист.
Він опритомнів у тяжкому горі:
Це хуртовина бляхи білий
Зірвала — грімкотить і цвьохкотить надворі,
І гасне свічка, як його життя.
Він другу світить.
Тужно вітер свище.
Даремно в шибку б’ється каяття.
В душі стліває чорне попелище…4Д а л е к и й д і в о ч и й г о л о
Я тебе чекала роки й роки.
Райдугу пускала з рукава.
На твої задумані мороки,
На твої огрозені слова.
Я тебе в Закревській поманила,
Я душею билась в Рєпніній,
А в засланні крила
В Забаржаді, смуглій і тонкій.
Ні мотиль-актриса Піунова,
Ні Лікери голуба
Цвітом не зронилися в
Душу вільну, збурену до дна.
Я б тобі схилилася на груди,
Замість терну розсівала б мак.
Та мені зв’язали руки
Хай страждає, — кажуть, — треба так.
Хай у ньому сльози
У ненависть, в покару, в вогні”.
І мене, знеславлену, пускають,
Щоб ридали вірші по мені.
Я — Оксана, вічна твоя рана,
Журна вишня в золотих роях.
Я твоя надія і омана.
Іскра нероздмухана твоя.5Д р у г е м а р е н н
З шибки впурхує в кімнату зграя горобців,всідається біля свічки,
Ми — українські горобці,
Як оселедці, в нас чуби.
Вкраїнський усміх на лиці,
Вкраїнські писки і лоби,
Що нам сипнуть, те ми клюєм,
Чолом за ласку віддаєм.
Цар нас шугнув, і ми — о, страх
Всі пурхнули по смітниках.
То служимо в своїх панів,
Як бог велів і цар велів.
То мостимося до
І в урнах порядкуєм в них,
А те, що Україна гола,
Нам соромно за наші вола,
Ми обминаєм наш смітник
Вже одбуяв козацький вік,
І ми не витвори льокальні.
Ми навіть інтернаціональні.
Бо як підійметься
Й зачервоніє Україна,
То нам прийдеться утікати,
Щоб крильця не пообпікати.
А вдалині, на чужині,
А чи в сусідськім
Ми розпережимось
Цвірінь-цвірінь!
Ти будеш з нами?
Ти в нас дивись, бо
Ми поклюєм твоє
А то престол тобі
І епігонством тихо вб’єм,
В труну твою, як ляжем спати,
Ми рідної натрусим м’яти.
Що ми свої (хай знає світ!),
Цвірінькнем тихо
Ти – вічний?
Вічні ж ми, борці,
Ми — всюдисущі горобці!6Т р е т є м а р е н н
Він лежить горілиць і не бачить нічого.
Тільки з хрому халяви — глум гидкий, навісний.
І підходить один, пружно виструнчив ногу,
Став на груди поетові (чи це ява чи сни?),
І пристукує, і
Каблуками кованими
Як би серце
Гострими підковами.
Гупотить, тупотить,
Тисне, мне вичовгує.
Злісний танець
В піні вишумовує.
Та по грудях, та по серцю,
Та по тілі білому
Крики, лемент:
Підсип
В диму
Офіцери ходять колом,
Оренбурзький ґарнізон
І, пробитий гострим болем,
Захлинається прокльон.
Він тужавіє мукою, биті груди розпростує,
Рве сорочку скривавлену — і росте, і росте,
І злітає мізерія золотою коростою,
Збившись в закутки шинку, в павутиння густе.
І малі йому зруби, дико валяться стіни,
Дах злітає за вітром, та впину нема,
І казарми тріщать од лежачої спини,
З ляку в море пірнає пустеля німа.
І не встати йому, мов прибитий навіки,
Хоч під ним, наче хмиз, тріскотить Оренбурґ,
Хоч здаються струмочками вигнуті
І дмушками дитячими посвисти бур.
Він кричить з переляку, бо рука вже на
Маца лисину льоду, а друга
Чорне море впізнала по козацькому
І так спрагло голубить подніпрову лозу.
Голова в Петербурґ вже уперлась — і
Сунуть армії, прямо по ньому гудуть.
І танцює імперія, і гудуть динаміти,
Щоб добратись до серця, в поетову лють.
А над серцем
Панство з
У червоних
Пробива до спини.
Дави свого, слава Богу,
Щоб чужий боявся,
Щоб іти в таку
І не замірявся.
Гоп-гоп
У червоних чобітках,
У киреях вишневих,
У шапочках
Він лежить горілиць.
Гасне свічка поволі.
Люто груди печуть, та нікого нема,
І летять на Вкраїну незагоєні болі,
Зупиняють їх ґрати, бо вітчизна — тюрма…7Г о л о с і н н я м а т е р і У к р а ї н
Та до кого ж я літатиму,
Кому в очі заглядамиту.
Кому
По долинах розстилатиму?
Відкіль тебе ж викликати?
Чи то з рути?
Чи то з м’яти?
Чи з глибокої могили,
Де барвінки хрест обвили?
Які столи застилати,
Повні чари наливати?
Та й налити, пригубити,
З хрестом цокнутись і пити?..
Як же тебе шанувати
Цвіт вишневий обсипати,
А чи жовтий лист
На віночок твій терновий?..
Друга
Вишневий
Вишневий
З вишневих
Вишневий
Звіває з
Йому стелилася дорога незвичайна
Єдина у житті і в смерті теж єдина,
Крізь всі віки, загорнуті у смуток,
Крізь всі народи, сиві і весняні,
Кругом Землі йти на плечах братів.
І до труни з кленового
Шекспір підходив з глибини
І, чорний плащ відкинувши
На грудях заряхтіли діяманти,
Мов зорі на небесному чолі),
Схилився до землі, поцілував у лоб
Війнулося волосся над труною.
Застиг в мовчанні, вічний, як життя.
Війнуло подихом насичених терзань
Рішуче звівся буряний Бетговен.
Левиний чуб із чорних
Упав на груди вогняного брата
Вислухував громи в Тарасовій душі.
Стрункий, і чистий, і легкий, мов птах,
В вустах затисши білий цвіт черешні,
Плив на вітрах чорногарячий Пушкін.
І полилось волосся
На мудрі руки сивого борця.
І скинув Ґойя вороний циліндр.
Поставу згорблену ніс крізь тривожні
З совою на широкому плечі.
У кожного руках пов’язаний
З яскравим українським вишиттям.
Взяли на плечі дорогу труну.
Вишневий
З вишневих
Вишневий
Звіває з віт.
І замість свічки палахтіло
Вишневий
Здивує світ,
Всміхнеться
На крилах
В Тарасових натруджених руках.
І доки
У плині літ
Вишневий вітер.
Вишневий цвіт.
У кругосвітній похорон пішли,
Щоб зупинитись на горі Чернечій,
Йшла вперше Україна по
У глибину епох і вічних зльотів
Йшла за труною сина і пророка.
За нею по безсмертному
Ішли хохли, русини, малороси,
Щоб зватись українцями віднині.
Вишневий
З вишневих
Вишневий
Зриває з віт.
І розступалися народи перед нами.
Вітри носили шепоти на крилах.
Питав Париж Варшаву: хто це?
Хто?
Літали ластівки й снували за
Години й дні, журбою перевиті.
А з куполу захмарених
Глибинний реквієм схилявся до
І очі смутку зазирали в душу
Йшла Україна в глибину століть.
Вишневий
Здивує світ,
Всміхнеться
На крилах віт.
Вишнева весняна пора.
Летять стежини до Дніпра,
Летять хмарки, летять дороги,
Зібгавши куряву під ноги.
Летять студенти і монахи,
Летять мундири і папахи,
Летять солом’яні брилі,
Летять кленові костилі,
Летять берлини і підводи,
Летять віки.
Летять народи.
Вишневий вітер на Землі.
Вишневі думи на чолі.
І доки
У плині літ
Вишневий вітер,
Вишневий
Вітчизна”, ч.3, 1962
