Драч Іван

Не кров з молоком, а кров із ніччю
Про тебе задумуватись весняною
І сльози збирати по твоєму
Тугою всезнаючою рукою

Сто років — зморшка на чолі Землі
Всесвітні війни, революцій
Дніпро до ніг стежиною
І котить славу в сиві верболози

Що несеш мені в тихому імені,
В зливі кіс, перевитій, важкій
Що нашепчуть вуста твої
Несповитій тривозі моїй

Я часто не знаю
Не знаю, де
Стають золоті, де багряно-тривожні,
Не знаю, де міра вготована

Одна кімната — наліво,
Друга кімната — направо,
Моя кімната — посередині
В одній кімнаті

Десь там, у найвищих глибинах,
Десь там, у найглибших висотах,
Таємниця вродилося, як пелюстина,
Як бджола в золотистих сотах

Б’ють кропом у ніздрі осінні базари,
І яблука тяжко на зиму пашать
Дні мчать у непам’ять, як темні хозари,
Принишклим морозом цвіте сіножать

Перо, мій скальпелю вогненний,
Ти мій жорстокий лиходій,
Мій дикий поклик цілоденний,
Первоцвіт мій, перволюб мій

Ти вбив свій горизонт і небо отруїв,
Дав дулю сонцеві і плюнув в очі хмарі
Живеш повзком і помисли
Ростиш в клоаці з підлістю у парі

Я — цинкова форма
А зміст в мені — вишні,
Терново-огненні запилені кулі,
Що зорі багряні пили на

Помаранчева стигла
Горизонту вина подає
Запрягає музика три вітра,
Щоб процокати в серце твоє

Мороз вже сивий доцвітає,
Вже день од холоду закляк,
А тут, де падолист витає,
Між листом жовтий сяє мак