Круг містечка Берестечка на чотири милі мене славні запорожці своїм трупом вкрили.
Т.
Г.
Шевченко1.
Під листям калиновим спить товариство,і кобза вилунює лоном
Кайданами грає кобзар невеселу;у мідянім роті язик металевий,мов било у дзвоні, тріпоче-дзвенить,але товариство не будиться —
Лежить товариство, як дзеркало бите,калиновим жаром і попелом вкрите,росте їм піщана гора в узголов’ї,покроплена зверху калиново
Оце вам, братове, таке Берестечко!
Впрягається вітер в порожні гнуздечки,і мчить по Вкраїні підкований порох.
По обрії вершники скачуть прозорі.
Обвуглена Січ, поставши з пожежі,підносить угору повітряні вежі.
Замкни у струну, кобзарю, досаду,і звуком гарячим тавруй оту зрадуі шаблею тни, як смиком, невблаганно —хай тужить струна від смеркання до рана.
Хай душі поснулих і там, в потойбіччі,почують розпачливий голос на Січі.
Струна, що потята на двоє, на троєхай кличе і мертвих до бою, до бою!..
До кого ж взивати тепер кошовому,що й голос згубив в світовому огромі!
Хіба що до Бога, до клятої долі,до кривди-напасті на вічнім престолі!2.
Не зраджуй, доленько, мені,не знаджуй серця гомінкого,так чорно, доленько, мені,що уповаю лиш на Бога.
Чорніє шлях, як і ріка,і пахнуть мандри чорногреко,і чорний хтось мене гукарахманним голосом здалека.
А я один.
Як цвях в руці,як біль навстіжний на розп’ятті,і крапля крові на щоцівідбила згашене багаття.
Де друзі, козаки, жона?
Чому тужильниці не плачуть?
Зарубка де та вказівна,
І хто гука — чому не бачу?..
Чому покликання сумнініде ніхто не чує в світі?
Чому так боляче менілицем і думкою чорніти,при заґратованім вікні,як на безвітр’ї жаром тліти?3.
Навідувачко, хмаро низьколетна,до
України ти причетна,до зав’язі густої, до журби, —навідуєш, бентежиш
Лягаєш на обличчя і сліпиш,принаджуєш до сонячних
І я в’яжу солом’яне крило,просилюю у кам’яне дупло.
Лукаво посміхається метал,приваблює, щоб в дірку
Зліта душа — і дзеркало води,пильнуючи, відлунює: — Зажди!
Порошиться з руки уламок криців дупло криничне вічної темниці.4.
Сутеніє вода, і ситніша чернече багаття,топчуть вовну вологу підошви швидкі,над мовчанням свічад ходить холод щербатийі втирає обличчя у брили плиткі.
Лише шелест волокон розшарпаних чути,та ще іскрами бризка тріскучий сучок,клято місять пітьму ноги, в темряву взуті,люто місить пітьма вогняний волосок.
Хто кого? — стільки літ — не збагнути —місять землю чи місить земля?
Не спокутати лють, не
Чорним місивом спрагу
Втеча світла з очей, навіть з пучок,не прискорює місива крок,вовну ночі багаттям озвучуй,щоб дзвенів ув очах вогняний
Зяють позіхи ночі, в проломи водикида потай іскрину людина,під ногами росте потолочений дим,вигріває в замісі жарина.
І свічада облич віддзеркалюють страх,віддзеркалюють губи мовчання;дим росте, росте дим на ступнях,і розіп’ята плоть відліта на листкахчерез мур і хрести у світання.5.
Збігає життя, проходять і дні спотикальні.
Лежить, мов наріжник терпіння, у келії камінь,байдужий до часу, глухий, саморослий,укотре об нього спіткнувся ти
На ньому чи з нього підносився погляд далекий;білилися дні, і сніг спочивав, мов лелека.
На ньому вода полишала глибокі познакиі долю твою сполучала з минулим завбачно.
Безсмертя своє покладали на камінь були можновладці,кайлом карбували його відчайдухи,
Та камінь є каменем — випорскує іскра не рідко,бо пам’ять її закликає у свідки.
А іскра ж, обтяжена простором, гине миттєво,і з’яву життєву надовго затягує мрево.
І камінь горбатий, сукупивши стільки терпіння,мов улик гуде, вже близький до прозріння.6.
І голос вже вилиняв: бляклий,як лист на морозі;не вимовиш більше «люблю», проклясти і то не в спромозі.
Холодний, голодний, бездомний, сирітний —ще розпачу трохи — і голос той стане уже тогосвітній.
Чи простір порідшав, чи обрій до губ підступився —та голос додолу, мов попіл сухий,
О доленько-доле,полинна і плинна,замкнулась не колом,пружком
Літа повносилі немовби пройшли стороною,підошви до глини пришиті імлою густою:стоїш непорушно, так наче свій спогад чатуєш,волаєш, та власного голосу аже і не чуєш;— Я — я — я — я —
Склепіння важке, зостався один
І дивишся в руку безглуздо: навіщостискаєш вуглину?
А-а-а… І коло обводиш, вірніше, його половину.7.
Там, там за морем парубок волає —хтось розпач з нього довго виливає,крізь щілини в стіні світліє страх стоглавий,від доторків скупих струмує кров іржава.
На сполох, може?
Ні.
Видзвонюють кайдани?
За лісом путівець?
І чати недріманні!
Печата копито печальний аркуш долі,і снігу білий стовп росте, росте поволі.
Прислухався — невже минуле голос має?
Метал потлила ржа, та в жилах кров лунає,наповнює і слух неспокоєм заліза;стончілий в часі звук вуста сухі порізав:кривавляться слова, коли кричиш про волю,і крижані стовпи ростуть на видноколі,і подумки він мчить і губиться між ними,та з снігових узвиш очима крижанимихтось стежить, не звильне, судомить його рухи,щоб слухав крижане волання завірюхи.***
