У воді віддзеркалений косить косар:тне воду золочена криця —лягає покосом не хвиля, а жар,літає не ворон — жар-птиця.
А золота в небі!
Ще більше в воді,горять свіжо хмари відлиті.
І світ, мов горнило, де й ти змолодів,і книга життя не
Високий, ставний і обличчям — святий,натхненний, і німб палахкоче,звивається меч у руці золотий,сичить у ногах потороччя.
Ще буде попереду в тебе і мідь,і золото стане залізом,і буде ще стільки іржавих століть,хоч нині косою обрізуй.
Ще буде і буде, а зараз — ясінь!
І час не почавсь ні для кого.
Та тільки косар за тобою, як тінь,іде і підкошує ноги.
По п’ятах твоїх вже ось-ось черконегадюча коса семижала,і слово забуте твоє рятівнеу горлі залите металом.
І замість меча у руці іван-чай,і подив морозить повіки,та з жил перетятих тече молочай,і рот розчахнувся навіки.***
