Кільця
О здичавілий дзвін серед зів’ялих дзвонів!
У скроні кров’ю б’єш, як серце на бігу!
Чи вигук з губ зірвавсь, чи, може, так холонемальована луна кілечком на снігу?
Я біг, та не застав… І, біжучи, спізнився:минуле відійшло… і чути стук коліс.
Хоч з колеса часу повипадали шпиці,та проорався слід через життя навкіс,і обід — ген лежить — золочене кружальцена чистому снігу, на аркуші
Обручки золоті з караючого пальцяза мною слідкома летять, дзвенять, летять.
І коло золоте попереду іскриться,і покотьолом тінь біжить, і відстає,і ноги на бігу мелькочуть, наче шпиці,і котять, сніг рвучи, важке ім’я моє.
Ні викричать його, до віку не позбутись,воно в тобі, в крові токоче, наче вісь,кружляючи життя, неначе обід гнутий,виводячи на шлях в гущавину коліс.
У брязках, в шумі шин, у дзенькоті металузливаються вони в одне протяжне:
Чим швидше, тим лункіш на шиї калатало,прив’язане до пам’яті моєї вже давно.***
Павло Мовчан
Другие работы автора
Сліди
Вийшов — дорога гуляє сама по собі,перепочивши при ярій вербі,в землю пустивши мичку коріння,щоб запастися довгим терпінням Глянув: дорога струмує піском,не перейняти її батіжком —з яру на гірку, з шпилю в яроквіється весело пилу клубок ...
“Не додалось не віднялось з роками”
Не додалось, не віднялось з роками Слух став тугішим, а очі вужчими Дорогу ловлять ноги,рука сполохана шукає патерицю,щоб передать своє тремтіння їй,а ти шукаєш слово,щоб все побачене, почуте, пережитеним висловить Кому
Рука
Тільки й видно було, що руку,а за нею не розпізнати імені,ані змісту очей, ані жодного звуку Тільки широка долоня, ширша за світ Гойдати колиску, місити тісто, пестить тиху кульбабу О руко
“Не навмання а полем навпростець”
Не навмання, а полем Холодить щоки дощик-сіянець,і мокрий холод обнатужив плечі,а під ногами хлюпіт мокротечі О чорноземле, тванна, глейкувата Повітря у легенях так багато,що, висмикнувши ноги, вознесусь,на тіло відвологле, наче ват...
