Дно

Святкову блакить лиш відтінюють хмари,що разом із небом за обрій пливуть.

І дно прозира крізь промоїни й шпари,і видно камінчики круглі, як ртуть.

Мені відкриттям об’явилась безодня:в союзі із спокоєм дух воскресав,поволі тепліло повітря холодне,і світлістю дня наливався ти й сам.

І тільки печаль, відтінивши святковість,відкрила в єстві глибочезне вікно,де видимі стали камінчики мови,камінчики слів вже забутих давно:рос-хорс-жор-жур-жар-журавлина;так наче у руки посвітича взяв —крізь нетрі пройшов, крізь нічну горловину,і Кия по той бік нетями впізнав.

Він душі незримі в човні перевозив;гріхами обтяжений човен важкийне міг перевезтись на той бік морозів,і, хвилею гнаний, він плив навпаки:до требищ, до капищ, до храмів, кумирень,до всіх Святовидів,

Хорсів,

Та раптом його крутонуло на вирі,і каменем слово шубовснуло:

І біль обізвався далекий в легенях,у горло ввійшла лійкувата вода,і пам’ять моя відступилась від мене,і лущився голос, неначе слюда.

І щось відкривалось у прірвах блакиті,у тиші дзвенючій, тугій німоті.

Печатки пелюсток на ликах розмитих,ніколи не бачених в жоднім житті.***