Як можна так жити далеко і певно, —на нас-бо чекають спокуси недремні:пиття-забуття, і життя захлинальне,і день безберегий, і ніч сповивальна,заснеш — не прокинешся, ступиш —
Рости, як травина?
Авжеж-бо,
На пожир пожежі, на поглум дощам?
Зігнувшись, ламатись сухим пополам?
Е, ні… Як же жити?
З якого кінця?
Дороги розмиті, беру камінцяна певність, на міцність, на жорен-поріг,отак і живу, навпростець, без доріг,несу не в той бік, волочу камінець,і шиється слідьма цівкий ручаєць.
Тягар добровільний обтяжує плоть,але ти не здалий його розколоть:долоні до нього навік приросли,весь вік не позбутись тобі кабали.
Бо став валуном той камінчик дрібний,що взяв у дорогу, щоб певність зміцнить.
Що далі, то глибше він в землю вгрузав,все важче було озиратись назад.
Він суне і тягне тебе вдалечінь,і ти коло нього — як в полудень
Зате маєш певність — гора кам’яна,проте під ногами гуде глибина,то краще за каменем далі іти,забувши про прірви, провали, мости;про те, що чим далі, тим глибшає слід,і суне той камінь до вічних воріт.***
