З циклу
Відлуння
Повноголоса, наче води,колись була, кохана, й ти;в очах світивсь широкий подив,вуста не знали гіркоти.
Що ж сталось — звідки стільки соліна віях і на язиці?
Роз’їдений уже і голос,і замість хліба — сіль в руці.
Хто нам розважив дні і ночі:це уломив, те — доточив?
Хто сіллю вщертував нам очіі зір крізь неї заломив?
У промені вузькому видноі білий попіл, і пітьму,у кринці — жар, у скрині — злидні,людей, що тонуть у
Повітря цвяхами прошите,в одвірках кулі, як
Ми ж — пересіюєм на ситополову ячну й лушпайки.
Для когось смерть — для нас обіди:вже стогне дерево криве,і пахне коливом в сусідів,і голосіння вуха рве.
У голосі вузькому чутиоскарження, клятьбу, «амінь»,заліза скрегіт, стукіт лютийі крик прийдешніх поколінь.
Язик шукає дрібку солі,і лиже, лиже прісне скло,сіль на обличчях, сіль —
Ой скільки в нас її було.
Але ж і є… І на долонях,і на вустах, на лицях —
Гукну: — Любове! — І солоналуна вертає звідусіль.***
