Золотий гребінець з Чортомлицького кургану

Білі ребра дерев, чорнота стовбуриста,і пробоїни в кронах, щоб срібло цідить, —натекло холодів, аж повітря прокисло,лиш під віями в тебе осіла блакить.

Хоч повіки примкнеш, але зір не спроможенвідтворити в тобі той малюнок лункий,де у золоті трав воїн коней триножить,і грифон золотий золотіє

Кинь у степ гребінець — ліс зведеться миттєво,в кожнім стовбурі обрій густиме, мов дзвін,та немає безмежжя і волі коневі —дерева оточили його з трьох сторін.

Відступати назад, озиратись навколо —раптом тріщину в часі минулім уздриші розтиснеш її — золоті, захололімерехтять коньовершники, й ти

Чи в смертельнім металі відлиті навіки,чи не зможем ніколи свій голос явить,мерехтить ув очах, лиш розплющу повіки,в роті твердне повітря і звук

І той степ, що в тобі, не розгорне ніколині безмежжя свого, ані певних ознак —лише розпач і гнів пам’ятає мій голоста меча руків’я пам’ятає кулак…***