Обличчя небом налилось.
Під пахвами — повітря струм.
Спадають капці з ніг — і ось лечу: несе мене самум.
Пух тополиний… Пух
Пташині пера —
Лечу, бо чує владний ваб душа, що об’єму
Квадратні шиферні дахи, подаленілий небосхил,безверха і глуха дзвіниця —з віч витікають, як
Бо непотрібна форма там, де неподільна повнота,де йде злиття, не стрічі,де все, струмуючи, вроста, як згляд — з очей у
Не тіні там зустрінеш ти —тепло незгасне й світло.
І спогади всі відпусти, що прижились
Стають початками кінці, закінченням —
Вже грає промінь на щоці, а на губах — печатка…***
