Світлотінь
Обличчям віддзеркалюючи хмари,стояла ти, і свічки недогарокв руці світивсь — і капав парафін,і безшелесно простирадла стіндо тебе нахилялись, щоб
Повіки затремтіли, і в цю митьпрорвалось небо, і в його проломіугледіла обличчя вже знайоме:там була ти, а тут лише відбиток,що зітканий із кровоносних ниток,посмикував руками, очі рвавтуди, угору, звідки хтось гукавне голосом, а здвоєним відлунням,під небо піднімалась піна трав,насичуюсь полум’ям латунним.
На хвилях трав підносилась і ти,вірніш, твоє швидкоминуще тіло,а твій відбиток вічністю світивсь,ввіходив в очі світлом
Із всесвіту, з безмежжя, з глибини,з минувшини те світло йшло потужно —його на повні груди всі синиі дочки всі роздмухували дружньо.
Потуга та складалась з поколінь,що наче жар роздмухували «ма-мо!»,щоб висвітлить всепоглинальну тіньі світлом вщертувати чорну яму.
Струмує світло — тане парафін,виповнюючи почорнілу жменю,і проступають на полотнах стінобличчя незабутні, достеменні…***
Павло Мовчан
Other author posts
Матірна осонь
У надри снів, в незміряну глибіньтак падаєм — аж хрускотіння чути,і колами розкручується сутінь,розносячи по тілу млосний біль То — дзвін по дереву, від кореня і вище,по серцевині — оболонь глуха,лише навірчує широке пасмо хвищі,що, як і сон,...
З поеми «Збруцький ідол»
Вітри велеможні, безликі владущіпровіюють душі — летять шкаралущі:чи біла полова, чи просто сніжок —крізь сита-решета очей та думок Крізь отвір в повітрі й мене проштовхнули;з тривалості стрімко лечу у минуле:ліси і байраки, річки самородні, ...
Передчуття весни
Проходить оподаль суцільність вербова,і снігу яскравість на чорній І котяться яблука вниз по щоці —їх круглість червона горить в кулаці Синиць на воринні Нема їм числа —перечина кожна пірцем
“Цей мох — на двох”
Цей мох — на двох;куди не глянеш,стоїть притомний літвесняний,хоч до весни — гай-гай З беріз ми соку напились,все ходим і когось гукаєм,й відлунок кожен, наче спис,у свої руки заплітаєм Що нам до того — мох чи пух,чи ниття те, що в’яжуть...
