1.
Струмуючий, далекий часу гуккрізь оболонку вапнясту куляступросочується — шовкопрядний звукнадійно тчеться, щоб тобі не впасти.
Єднальна мить — снувальне волокнона кокон навивається сріблясто,у сповитку душа дріма давно,і лет їй сниться широко, зірчасто.
Крило прозоре розвиває шовк,виборсується голос із тороччя,між напівсфер, між білих лушпайоклунає слово, сповнене
Будучина» — як збанок для води,в якому скло налите не схлюпнеться,проріжеться лиш промінь молодий,гарячим вістрям пронизавши серце.
І тіла ваготу полишивши землі,угору понесеш до стін присохлу глину,і поглядом крізьким помітиш на крилімандруючу слідком блискучу павутину.
Вона із товщі літ, ущільнених життям,з праматірних глибин снується самотворно,і оболонки душ на ній разком висять —поплюсклі каплушки, проїдені і чорні.
І не останній ти — перелік-бо трива,не обірвати нить, що пориває вгору,лиш тіней зачерпни в широкі рукава,бо невагомий ти, а небо так прозоре.2.
Питуща земля, усотавши жадливозволожену тінь, що упала навкіс,чекала терпляче на зоряну зливу,щоб вицідить сіль мерехтливу із сліз.
Вона випивала з простертої плотіїї ваготу — ворушились п’явки,і слово «безмежність», окислившись в роті,замкнуло вуста на мовчальні замки.
Вона прогиналась потульно поволі,приссавшись травою на всю довжину,снага протікала крізь фільтри юдолі,вивітрювавсь слух, щоб не чуть глибину.
І, наче личинка, западисто входиву чресла чутливі, в незрушні шари,лиш чув кістяком: підземні б’ють водиі тисне повітря нестерпно згори.
А біль перевтілення кістя рівняла,ламаючи зібгане в ковтюх єство,свідомість сліпа западала в провали,спливала в безодні прозорим хрестом.
Все вище, все ближче до рівня прозріння,приймаючи в себе бентежне тепло;прорізались крила, і мить воскресінняявля перед зором все те, що було.***
