1.
Оголюються ребра Алатау,збігає сніг водою з висоти,все вище й вище виповзають трави,все далі й далі відхлинаєш
І холод розростається у грудях,і обрій відгинається, мов віть,і скочується погляд за безлюддя,за вінця дня та всіх тисячоліть.
Тебе нема… хоч ти в мені присутнянезримістю, як духом полину,а образ твій, неначе кулька ртутна,у порожнину падає
Де ні тепла, ні подиху живого,і де вода перетікає в сніг,де за межею світла крижаногоостанній відкривається
Позаду степ, попереду безодня,над головою хмари кочові,сучеться з снігу течія холодна,торочаться примари
Як можна бути тишею такою,що навіть з горла витислось тепло?
Рубці очей розрізав осокою:ні гір, ні степу, а суцільне скло…2.
Він вже не був давно собою,дививсь крізь віття в глибочінь,увесь спрозорений від болю,лежав легенький, наче тінь.
Про що він дбав весь вік затято? —в сідлі днював і
Людей ним стільки було стято,скільки лягло в покоси трав.
Як меч шайтана… кара Божа,де не ступав — біду чинив,скрізь дихав духом злобоможним,лиш пустка ширилась за
Слухняними були нукери,землі торкався ледве кінь,на голові горіли пера,у землю скрапувала
А нині, мов кошма протерта,лежав безпомічний в саду,і ждав терпляче з ночі смерті,хитавсь лякливо згаслий
Чию спевняв він досі волю?
І тихо видихнув: —
Почувши голос вбивці «…спить…»3.
Іссикський вождь лежав на захід головою,а в узголів’ї начиння стояло:три металеві чашідві золоті і одна срібна з надписом на
Пий не до дна»… І срібна
І тридцять один глечик для питтящоденного і
Душа волає:
Пити!
Бо в золото окута.
Був вождь цей
Глеки спорожнілі лише відлунювали
Від золотої свити зостались тільки бляшки.
В проміжку поміж тулубом і кістяком рукикинджал короткий мерехтів: на піхвах огир мчаві корчився в смертельних муках
На лезі ж змія гадючилася
А кабани, верблюди, архари і вовкиневпинно рухались приречені до втечі вічної,бо їх в метал
Біля плеча колишнього лежав гарапник,перевитий золотою
Колись ним вождь похвиськуваві підганяв історію,щоб потім бутиінвентаризованимз довічним музейним
Так цифра оволоділа світомминулим…***
