З циклу
Відлуння
О.
Стоїть вінценосна суха бугила,зберігши минуле величчя.
І тінь часовказна на весну текла —прозора, студена, кринична…— Нічого,— втішаю себе не своїм,а віком чужим, незалежним,і словом колишнім гукаю:
Ходім!» —спускаючись з білої
У тілі ось цьому не вперше вже я,—але ж і п’янка погостівка!
За мною іде непомітний реп’яхтуди, куди ріжеться стрілка:на схід, на осоння, на проріст, тепло,—на хміль перевтілення — в кого?
Позаду ж стоїть вінценосне стебло,показує тінню дорогу.
Іти — це зрікатись і пам’яті, й слів,про час забувать і про
Як глечик порожній на лаві чорнів,як в горло вростав коренастий цикорій.
Як ніжно п’янила ламка бугила,як зрізана дудка співала,як хліба просила сестричка мала,і пісня її не
Забути?
Слухняно за тінню іти?
І зором висвітлювать спокій?
Рвонутись і бігти навпрост без мети?
Але наповіщо й допоки?!***
