Дерево


Дерево пам'яті в тридцять кілечок,

чи ж пам'ятаєш дзенькіт вуздечок?

Кінь норовистий пробував кору,

вкритий лускою — листям прозорим.

Наче линовище, тінь, трачена пилом,

ока сучком самовито водила,

чи ж не злітається круччя на ясен,

щоб присмолити до гілки — по птасі,

в четверо рук стовбур замкнути,

щоб не розмила до кореня сутінь…

Дерево затишку з чистим сумлінням,

в кільцях замкнулося наше стремління.

Десь у волокнах вплелися долоні

й грива коня, що стояв на припоні.

В пам'яті рук, в звивинах ліній

круглість відбилась моя поосіння:

кожну біду і журу непозбутню

згладжують руки, в яких ти — присутнє.

Пам'ять підноситься врівень з тобою,

дерево в кільцях, ми навіч обоє…

Комментарии
Вам нужно войти , чтобы оставить комментарий