Дерево пам'яті в тридцять кілечок,
чи ж пам'ятаєш дзенькіт вуздечок?
Кінь норовистий пробував кору,
вкритий лускою — листям прозорим.
Наче линовище, тінь, трачена пилом,
ока сучком самовито водила,
чи ж не злітається круччя на ясен,
щоб присмолити до гілки — по птасі,
в четверо рук стовбур замкнути,
щоб не розмила до кореня сутінь…
Дерево затишку з чистим сумлінням,
в кільцях замкнулося наше стремління.
Десь у волокнах вплелися долоні
й грива коня, що стояв на припоні.
В пам'яті рук, в звивинах ліній
круглість відбилась моя поосіння:
кожну біду і журу непозбутню
згладжують руки, в яких ти — присутнє.
Пам'ять підноситься врівень з тобою,
дерево в кільцях, ми навіч обоє…
