В Кижах
Між ребрами брусованої хатиросте трава, у вікнах дуплуватихсидять коти, і жевріють ледь-ледь,димлять ґноти, наповнюючи вщертьсамотністю присадкувате житло,де палахкоче дзеркальце, як
Назад нема, немає вороття,з минулим розминається життя,і, прихиливши вухо до стіни,почути можна голос нутряний;від доторку озветься деревина, —гуде, як вулик, трухла порожнина.
А двері, відсахнувшись від руки,запались вглиб, де звуглена драбина,напружившись, мов стиснута пружина,підкине на горище, де гакиугвинчені у
Тут» — це «колись», це те, що за межею,відлитки срібних днів, поточених іржею;на позір ціле все, вагоме, повносуще,всередині ж — дупло, бо й камінь —час
І стільки порожнин відкрилося на сонці,що світ старий, мов сон, в тоненькій оболонці.
І я, немов шкляний, просвічуюся наскрізь,і дерева довкіл немовби порожнясті.***
Павло Мовчан
Other author posts
Попід
Боюсь повіки розімкнуть,бо мене очі Багно, калюжі, каламуть…розковзяна осіння путьпопід колгоспним А далі звивіз та гробкиі глинище розмокле,де допотопні черепки,ніби листки Вдовина хата… стріха… мох…дощі побілку
Радість
Світле небо завіяло очі мені сонячним сяєвом;птичі гомони міста, чому ви за мною вганяєте Я ж по вулицях крочу, що врізались в глиняні гори,де підсаджує вище стремління своє завершений поверх Кожна посмішка сонця йде в парі з мотивом лег...
Заново слово
Ваготіти вітрові сім’ям кропив’яним —погідна порожнеча хай не приймає крику Рунь до руниці — злагода кольору —зменшує відстань до тебе, найближчої Все те узлісся обнесене пусткою,дні мурашині минулись невмічені,слід перешила трава-саморо...
Сіль З циклу «Відлуння війни»
З циклу Відлуння Повноголоса, наче води,колись була, кохана, й ти;в очах світивсь широкий подив,вуста не знали гіркоти Що ж сталось — звідки стільки соліна віях і на язиці