На ворізках колиска підсамою стелею — так дідладнав, сам прив’язав на сволок.
За шнур колиску колисаввояк, поранений лежавна лаві, ще не леґінь — отрок.
На Петра з лісу принесли,криваві зняли постолиу пісні: най жию — най гину.
Він вижив, більше не співав,стогнав, дитину колисав,бо добрі ґазди роблять сіно.
Дитя сміється, плаче, спить,боєць поранений лежитьпід ним — ще сам дитина, отрок.
Колише немовля вояк,застогне й заколише так,що скрипне сволок.
Він побачив того, хто привів,ще крізь ліс, ще ніхто не гримів,ще дитя встиг він розколисати,і на себе — коц, ліжник, рядно,щоби постріл не вчуло
Хто привів, той ввірветься до хатиі заклякне, як ті, що із ним,бо колиска зі скрипом страшнимрозколисує тверді і води.
Бо дитя не розбудить ніхто!
Не підніме своє копитотой, хто водить і хто за ним ходить.
Я не знаю того, хто привів.
Крізь ліси я його не уздрів.
Та іде він! веде він! — я знаю.
Він іде, хоч від страху кричить!
Він кричить, хоч дитя розбудитьвін боїться ще дужче — я знаю.
