Ох, недоле моя чорнопера,відведи від моєї душікожну діву, що любить озераі дзеркала, мов води в глуші,бо вона відчуватиме й шкуруу фрізера, що робить і зискі на нігтях жарінь манікюру,гарячішу за сонячний блиск.
Бо вона на кожнісінький дотикйого пальців, голодних на гріх,розтулятиме радісно ротику лукаво-схвильований сміх.
І якщо він над нею, хиткою,враз нахилить обличчя бліде,то придавлені груди косоюі вона йому теж підведе.
І накрутить він їй, мов купчисі,повно в пахощах кучерів знов,щоб на чорнім золоченім плисіаж по перса шуміла любов.
І нещасний уже ти навіки,коли любка твоя молодазадивляється в плеса та в рікиі в дзеркала такі, мов
Куди й день заглядає понурий,а вночі зоряниці рясні,і рожеві, мов жар, манікюри,і блискучі, мов зорі,
І тобі залишиться благати,мій поете, лише дзвонаря,щоб у дзвони, неначе в гармати,калатав, доки зійде
Щоб у серці твоїм він пожежупогасив без води і сльоти,взявши стежку у Бога найлегшудля зідхань та плачу й
Бо її погасити вже, звісно,не подужають жодні моря,що лунатимуть голосно й грізноіз дзвіниці вночі в
Бо і в його краплинки на віяхосяватимуть душу до дна:що і вічність і сон — це стихіявід віків нерозлучна й одна!
