До вічної ночі

Ох, ноче, ноче без луни і крикубез місяця і без зірниць,я знов твою пустелю дикуполохаю із-під ялиць.

Шумлять гілляки таємничі бору,аж сніг спадає на пеньки,і в мене з ними разом руки вгору,здається, клякнуть вже віки.

І знов, і знов душа моя безсилапитається прокляттям літ:навіщо ти мене взяла й пустиласамотнього на білий світ,обнятого турботою й журбою,затьмивши очі стримом сліз,немов без птахів голосних зимоюзабитий кригою та снігом ліс?

Й тому я, ноче, знов благаю:зроби мене ялицею в боруі чи на горах вкоріни, чи скраю,я в кучугурах радісно замру.

І вже тебе питатися не буду,і плакати не схочу я,а знов коли бажатиму до люду,то ворушитиму гілля,а з його сніг спадатиме великийзамість колишніх людських сліз,і гомонітиме, мов людські крики,сосновий ліс, сосновий ліс.