Сирітство простору,в якому ворон кряче,ділилось гостримикрильми навпіл, неначевід того додавалося теплаусій землі, де сутінь залягла,змаливши все,розмивши обрис лісу,сховавши всіх за снігову завісу,що тільки й чуть, як кличе птах небеснийсвою луну, весняну мить воскреслу.
І я йому у відповідь кричу,що слідкомаза подихом лечу!***
