Лягав у спокої — прокинувсь у
І той вогонь, що тіло п’ятнував,палив нутро… Я на щоці чув
Напевне, плакав, а чому — не
Крізь штори світло рівно струмувало,годинника вихоплюючи з тьми,і кожна стрілка, піднята, мов палець,здавалась застереженням німим.
Спинився час?
Чи серце зупинялось?
Не міг я навіть пальцем ворухнуть,
І плоть мою, мов литу із металу,немовби руки чиїсь владно
І я не знав, яка моя провина,чим завинив, навіщо каяття?
Нутро горіло, крижаніла спина,немов раптово лопнула хвилинаі обірвалось уві сні
Але чому, чому свідомістьбула, мов скло, чистісінька, ясна,і холодом проймала невідомість,і холодила беззмістовність сна?..
І я чекав терпляче на світання,а з’яви образу знайомого мені,і очі, нахолоджені чеканням,ушнипились в годинник на стіні.
І раптом голос — ніби хтось заплакав;то, в муках роджене, кричало немовля,і я заплющив очі на подяку,і чув, як срімко кружеля Земля.***
