Тепер навіщо, сонце, ніжності?
Немов й не ти мене ізрадило.
Відчутні весняні розбіжності,сумні твої денні
Смолисті пальці позлипалися,волосся круто пересолене,п’явки очей порозповзалися —вже не зв’язати їх і
Неначе суччя з тіла випало —струмує холод усередину,на вітрі голосно поскрипую,покреслений уздовжньо
Тепер ведеш по зморшках променем,губ тріщину мечем розщеплюєш,щоб висвітлить єство гріховнеєі виповнити тіло теплістю.
Та в нього, мов залізо, врізалосьщось незнайоме та обтяжливе,і твої ласки вже припізнені,я ж бо відсутнім часом
В кулястій пам’яті ні спогадупро холод й снігову налицину.
І два відбитки вже не сходяться:відсутнє давнє, а це — вицвіло.
Але свідомість із проміжностіплощин вихитується п’явкою,щоб присмоктатися до ніжностітвоєї, сонце, мов до пакола.
Ой, сонце, ти усіх ошукуєш,бо світлі дні стають оманами,теплом усякнувши, ти з мукамивиходиш з тіла — кров’ю й ранами.***
