Чаклун безвухий та облуднийкрізь камінь пильно прозирав,і бачив жовтий степ безлюдний,сухий курай, щетини трав.
Серпи іржаві, роги смерті,квадрати, кола та хрести,і б’є пісок з джерел роздертих,яскраво б’є до
Там Шамбала… пустеля
Безвічна вічність там десь,
Жарина, жевріюча в лобі,веде його в кристал, як в храм.
І бачить він чотири раси,
Єноха мову чує він,що неземним лунає гласомз колишніх єрихонських
І бачить він першолюдинуще безтілесну, світляну,безпам’ятну і безпричинну,всезрячо-знаючу,
Витягував кристал чаклунськийпрасвітла прожилки з очей,що кров’ю вже давно загусклив тілесній глибині
З глибин свідомості та зоруз єства висотувався час;кривавився кристал прозорийі, мов жарина,
А в очі входила досвітняімла студеним промінцем;ставав кінцем початок світу,першопочаток же — кінцем…***
