Леся Українка

Хоч не зруйнована – руїна ся будова,
З усіх кутків тут пустка вигляда
Здається, тільки що промчалась тут біда,
Мов хуртовина грізная, раптова

Зорі, очі весняної
Єсть у мене
Моя люба зоря ронить в серце
Я сьогодні в тузі, в

Посвята Александрі
Був сон мені колись: богиню
Фантазії вбачали мої очі,
І друга любого подобу

Дорога довга
Чагарі, долини,
На небі палкому ніде ні хмари
Ми їдемо, спочинку ні хвилини

За правду, браття, єднаймось щиро,
Єдиний маєм правий шлях,
Єдину, браття, всі маєм віру,
Єдине серце у грудях

Була весна весела, щедра, мила,
Промінням грала, сипала квітки,
Вона летіла хутко, мов стокрила,
За нею вслід співучії пташки

Над хвилями моря, на скелі,
Хороша дівчина сидить,
В лавровім вінку вона сяє,
Співецькую ліру держить

Саул
Трагедія

Була в мами доня,
Любка чорнобрива,
Розумная, гарна та нетерпелива
Було, часом мама в місто виїжджає,

Ой, здається – не журюся, таки ж я не рада,чогось мені тяжко-важко, на серці досада
Ой кину я ту досаду геть на бездоріжжя,зійшла моя досадонька, як мак серед збіжжя;а я той цвіт позриваю та сплету віночка,кину його, червоного, в воду до пото...

Пусти мене, мій батеньку, на гори,
Де ряст весняний золотом жаріє,
Де вітер цвіт в мигдалів обсипає,
Хай він мене дощем рожевим скропить,

1
Прощай,
Волинь
прощай, рідний куточок