Не кров з молоком, а кров із ніччю
Про тебе задумуватись весняною
І сльози збирати по твоєму
Тугою всезнаючою рукою.
Ти — спеки настій.
Ти — пустеля палюча.
В тобі заблукати, а потім не вийти.
Ти — пристрасті дикої горда круча,
З якої кидатись несамовитим.
Руки обплетені, вуста
Глибинними незагнузданними пожежами,
І зеленокоса ніжність
Тебе не схолодить своїми одежами.
Зорі б тобі підійшли за намисто,
Та од захоплення
І як ти землі не підпалиш, вогниста,
Мій буйний,мій карий,мій чорний раю!
