7 min read
Слушать

Смерть Шевченка симфонія

Сто років — зморшка на чолі Землі.

Всесвітні війни, революцій

Дніпро до ніг стежиною

І котить славу в сиві верболози.

Поет став морем.

Далеч степова,

І хмарочоси, й гори — ним залиті.

Бунтують хвилі-думи і слова,

І сонце генія стоїть над ним в зениті.

Дно глибшає, і береги тікають,

Аж небо рве свою блакить високу.

І шторми піняться од краю і до краю,

Од Вінніпеґу до Владивостоку.

З глибин сердець джерела пружно б’ють

І шумувати морю, не вмирати,

Хай ллють у нього і любов і лють,

Тривожну шану, жовч гірку

Художнику немає скутих норм.

Він — норма сам, він сам в своєму

У цей столітній і стобальний

Я кидаюсь в буремні гори-хвилі.

Перша

В и ш н е в и й   ц в і т1Завірюха стугоніла, вила,

І мороз гострив свій білий ніж.

А Земля од ляку задубіла,

На вітрах крутилася скоріш.

Щулились дороги, мерзли хмари,

В сіру безвість зносило міста.

А дуби стругалися на мари,

На труну, на віко, на хреста.

Петербурзьким шляхом, по

Грузнучи в заметах, боса

Зморена, полатана Вкраїна,

Муку притуливши до чола.

І намисто сипалось під ноги,

Ніби кров змерзалась на

Сину, сину”, — слухали

Тих ридань метелицю

Може, тобі липового чаю,

Чи калини спряжити

А дорога ген до небокраю

На дорозі мати ледь жива.

Хурделяє хуґа хуртовинна,

Засипає снігом очі вщерть.

І біжить до сина

Одганяти знавіснілу смерть.2Цілу ніч надворі виє хуґа,

Плаче, деренчить в віконній склі.

Ні дружини, ні дітей, ні друга

Тільки гілка вишні на столі.

Телеграма від полтавців.

Віє в душу запахущий дим,

Та маленька свічка

Тріскає і мружиться над ним.

Дві у шафі, що життя досвітять,

Ну, а там світити вже йому.

В завірюшних, грозяних

Серцем розпанахувати тьму.

Нині вишня бризнула суцвіттям

В пляшці тепла гілочка

Біль пекучий… І вона, самітня,

В цвіті вся, як в думах голова.

Ліг у ліжко.

Віє чи не віє

В заметілях весь життєвий шлях.

В свічці ледве дихають надії,

І блукають пальці в пелюстках.3П е р ш е   м а р е н н

Густий туман спадає.

Великий плац, піском посипаний,

Де флейта з вихлипом ридає,

І барабан гуде, як  гнів невсипний.

Ні — сотні флейт конають в муці.

Гуде земля, і товпища народу,

Як зерна у мішку, в густій

Тривожаться, шумлять до небозводу.

Ярмулки і хустки, шапки, кубанки.

Посивілі, руді, із кучмами, із струп’ям.

Востаннє надриваються горлянки.

Вози вгинаються, чиясь гарба порипує.

Валує дим в жіночих зойках вгору,

Дитячий лемент свердлисть небо й душу.

Хто виліз по снопках на схилену комору,

Хто на вершок на грушу

І дивляться туди,

Де два

Стоять, схилившись для удару,

В очах леліючи

І лютий

На всіх царів.

Один — жіночий ряд.

Там покритки,

Замучені, із безрозумним горем,

Із випитим лицем, із поглядом суворим

Стоять і мнуть хустки.

А другий ряд — катовані солдати.

Забиті лозами, посаджені за ґрати.

А серед них і кістяки,

Шпіцрутени тримають у руці,

І козаки замучені, й

Похнюплені — орбіти без очей,

І вітер розвіває чорні

Над білими цурпалками плечей.

Од заходу до сходу — два ряди.

Вже крики звідусіль:

Пора —

І він,

Тарас, веде катів людських.

Січуть шпіцрутени вельможні пишні спини,

І так горлає їхній зойк невпинний,

Щоб в майбутті він за віки не стих.

Тарас веде Миколу, що

Хотів засипати казахськими пісками.

На спині пещеній танцює вже вогонь,

І Олександр Романов йде з братами.

Їх святить гнів народів… Свист і свист.

Він опритомнів у тяжкому горі:

Це хуртовина бляхи білий

Зірвала — грімкотить і цвьохкотить надворі,

І гасне свічка, як його життя.

Він другу світить.

Тужно вітер свище.

Даремно в шибку б’ється каяття.

В душі стліває чорне попелище…4Д а л е к и й   д і в о ч и й   г о л о

Я тебе чекала роки й роки.

Райдугу пускала з рукава.

На твої задумані мороки,

На твої огрозені слова.

Я тебе в Закревській поманила,

Я душею билась в Рєпніній,

А в засланні крила

В Забаржаді, смуглій і тонкій.

Ні мотиль-актриса Піунова,

Ні Лікери голуба

Цвітом не зронилися в

Душу вільну, збурену до дна.

Я б тобі схилилася на груди,

Замість терну розсівала б мак.

Та мені зв’язали руки

Хай страждає, — кажуть, — треба так.

Хай у ньому сльози

У ненависть, в покару, в вогні”.

І мене, знеславлену, пускають,

Щоб ридали вірші по мені.

Я — Оксана, вічна твоя рана,

Журна вишня в золотих роях.

Я твоя надія і омана.

Іскра нероздмухана твоя.5Д р у г е   м а р е н н

З шибки впурхує в кімнату зграя горобців,всідається біля свічки,

Ми — українські горобці,

Як оселедці, в нас чуби.

Вкраїнський усміх на лиці,

Вкраїнські писки і лоби,

Що нам сипнуть, те ми клюєм,

Чолом за ласку віддаєм.

Цар нас шугнув, і ми — о, страх

Всі пурхнули по смітниках.

То служимо в своїх панів,

Як бог велів і цар велів.

То мостимося до

І в урнах порядкуєм в них,

А те, що Україна гола,

Нам соромно за наші вола,

Ми обминаєм наш смітник

Вже одбуяв козацький вік,

І ми не витвори льокальні.

Ми навіть інтернаціональні.

Бо як підійметься

Й зачервоніє Україна,

То нам прийдеться утікати,

Щоб крильця не пообпікати.

А вдалині, на чужині,

А чи в сусідськім

Ми розпережимось

Цвірінь-цвірінь!

Ти будеш з нами?

Ти в нас дивись, бо

Ми поклюєм твоє

А то престол тобі

І епігонством тихо вб’єм,

В труну твою, як ляжем спати,

Ми рідної натрусим м’яти.

Що ми свої (хай знає світ!),

Цвірінькнем тихо

Ти – вічний?

Вічні ж ми, борці,

Ми — всюдисущі горобці!6Т р е т є   м а р е н н

Він лежить горілиць і не бачить нічого.

Тільки з хрому халяви — глум гидкий, навісний.

І підходить один, пружно виструнчив ногу,

Став на груди поетові (чи це ява чи сни?),

І пристукує, і

Каблуками кованими

Як би серце

Гострими підковами.

Гупотить, тупотить,

Тисне, мне вичовгує.

Злісний танець

В піні вишумовує.

Та по грудях, та по серцю,

Та по тілі білому

Крики, лемент:

Підсип

В диму

Офіцери ходять колом,

Оренбурзький ґарнізон

І, пробитий гострим болем,

Захлинається прокльон.

Він тужавіє мукою, биті груди розпростує,

Рве сорочку скривавлену — і росте, і росте,

І злітає мізерія золотою коростою,

Збившись в закутки шинку, в павутиння густе.

І малі йому зруби, дико валяться стіни,

Дах злітає за вітром, та впину нема,

І казарми тріщать од лежачої спини,

З ляку в море пірнає пустеля німа.

І не встати йому, мов прибитий навіки,

Хоч під ним, наче хмиз, тріскотить Оренбурґ,

Хоч здаються струмочками вигнуті

І дмушками дитячими посвисти бур.

Він кричить з переляку, бо рука вже на

Маца лисину льоду, а друга

Чорне море впізнала по козацькому

І так спрагло голубить подніпрову лозу.

Голова в Петербурґ вже уперлась — і

Сунуть армії, прямо по ньому гудуть.

І танцює імперія, і гудуть динаміти,

Щоб добратись до серця, в поетову лють.

А над серцем

Панство з

У червоних

Пробива до спини.

Дави свого, слава Богу,

Щоб чужий боявся,

Щоб іти в таку

І не замірявся.

Гоп-гоп

У червоних чобітках,

У киреях вишневих,

У шапочках

Він лежить горілиць.

Гасне свічка поволі.

Люто груди печуть, та нікого нема,

І летять на Вкраїну незагоєні болі,

Зупиняють їх ґрати, бо вітчизна — тюрма…7Г о л о с і н н я   м а т е р і   У к р а ї н

Та до кого ж я літатиму,

Кому в очі заглядамиту.

Кому

По долинах розстилатиму?

Відкіль тебе ж викликати?

Чи то з рути?

Чи то з м’яти?

Чи з глибокої могили,

Де барвінки хрест обвили?

Які столи застилати,

Повні чари наливати?

Та й налити, пригубити,

З хрестом цокнутись і пити?..

Як же тебе шанувати

Цвіт вишневий обсипати,

А чи жовтий лист

На віночок твій терновий?..

Друга

Вишневий

Вишневий

З вишневих

Вишневий

Звіває з

Йому стелилася дорога незвичайна

Єдина у житті і в смерті теж єдина,

Крізь всі віки, загорнуті у смуток,

Крізь всі народи, сиві і весняні,

Кругом Землі йти на плечах братів.

І до труни з кленового

Шекспір підходив з глибини

І, чорний плащ відкинувши

На грудях заряхтіли діяманти,

Мов зорі на небесному чолі),

Схилився до землі, поцілував у лоб

Війнулося волосся над труною.

Застиг в мовчанні, вічний, як життя.

Війнуло подихом насичених терзань

Рішуче звівся буряний Бетговен.

Левиний чуб із чорних

Упав на груди вогняного брата

Вислухував громи в Тарасовій душі.

Стрункий, і чистий, і легкий, мов птах,

В вустах затисши білий цвіт черешні,

Плив на вітрах чорногарячий Пушкін.

І полилось волосся

На мудрі руки сивого борця.

І скинув Ґойя вороний циліндр.

Поставу згорблену ніс крізь тривожні

З совою на широкому плечі.

У кожного руках пов’язаний

З яскравим українським вишиттям.

Взяли на плечі дорогу труну.

Вишневий

З вишневих

Вишневий

Звіває з віт.

І замість свічки палахтіло

Вишневий

Здивує світ,

Всміхнеться

На крилах

В Тарасових натруджених руках.

І доки

У плині літ

Вишневий вітер.

Вишневий цвіт.

У кругосвітній похорон пішли,

Щоб зупинитись на горі Чернечій,

Йшла вперше Україна по

У глибину епох і вічних зльотів

Йшла за труною сина і пророка.

За нею по безсмертному

Ішли хохли, русини, малороси,

Щоб зватись українцями віднині.

Вишневий

З вишневих

Вишневий

Зриває з віт.

І розступалися народи перед нами.

Вітри носили шепоти на крилах.

Питав Париж Варшаву: хто це?

Хто?

Літали ластівки й снували за

Години й дні, журбою перевиті.

А з куполу захмарених

Глибинний реквієм схилявся до

І очі смутку зазирали в душу

Йшла Україна в глибину століть.

Вишневий

Здивує світ,

Всміхнеться

На крилах віт.

Вишнева весняна пора.

Летять стежини до Дніпра,

Летять хмарки, летять дороги,

Зібгавши куряву під ноги.

Летять студенти і монахи,

Летять мундири і папахи,

Летять солом’яні брилі,

Летять кленові костилі,

Летять берлини і підводи,

Летять віки.

Летять народи.

Вишневий вітер на Землі.

Вишневі думи на чолі.

І доки

У плині літ

Вишневий вітер,

Вишневий

Вітчизна”, ч.3, 1962

0
0
66
Give Award

Драч Іван

Ива́н Фёдорович Драч (укр. Іван Федорович Драч; 17 октября 1936 — 19 июня 2018) — украинский прозаик, поэт и сценарист, критик времен советской …

Other author posts

Comments
You need to be signed in to write comments

Reading today

Как гоблин свою монетку искал
Рудбекия (Золотые шары)
Ryfma
Ryfma is a social app for writers and readers. Publish books, stories, fanfics, poems and get paid for your work. The friendly and free way for fans to support your work for the price of a coffee
© 2024 Ryfma. All rights reserved 12+