7 мин
Слушать

Смерть Шевченка симфонія

Сто років — зморшка на чолі Землі.

Всесвітні війни, революцій

Дніпро до ніг стежиною

І котить славу в сиві верболози.

Поет став морем.

Далеч степова,

І хмарочоси, й гори — ним залиті.

Бунтують хвилі-думи і слова,

І сонце генія стоїть над ним в зениті.

Дно глибшає, і береги тікають,

Аж небо рве свою блакить високу.

І шторми піняться од краю і до краю,

Од Вінніпеґу до Владивостоку.

З глибин сердець джерела пружно б’ють

І шумувати морю, не вмирати,

Хай ллють у нього і любов і лють,

Тривожну шану, жовч гірку

Художнику немає скутих норм.

Він — норма сам, він сам в своєму

У цей столітній і стобальний

Я кидаюсь в буремні гори-хвилі.

Перша

В и ш н е в и й   ц в і т1Завірюха стугоніла, вила,

І мороз гострив свій білий ніж.

А Земля од ляку задубіла,

На вітрах крутилася скоріш.

Щулились дороги, мерзли хмари,

В сіру безвість зносило міста.

А дуби стругалися на мари,

На труну, на віко, на хреста.

Петербурзьким шляхом, по

Грузнучи в заметах, боса

Зморена, полатана Вкраїна,

Муку притуливши до чола.

І намисто сипалось під ноги,

Ніби кров змерзалась на

Сину, сину”, — слухали

Тих ридань метелицю

Може, тобі липового чаю,

Чи калини спряжити

А дорога ген до небокраю

На дорозі мати ледь жива.

Хурделяє хуґа хуртовинна,

Засипає снігом очі вщерть.

І біжить до сина

Одганяти знавіснілу смерть.2Цілу ніч надворі виє хуґа,

Плаче, деренчить в віконній склі.

Ні дружини, ні дітей, ні друга

Тільки гілка вишні на столі.

Телеграма від полтавців.

Віє в душу запахущий дим,

Та маленька свічка

Тріскає і мружиться над ним.

Дві у шафі, що життя досвітять,

Ну, а там світити вже йому.

В завірюшних, грозяних

Серцем розпанахувати тьму.

Нині вишня бризнула суцвіттям

В пляшці тепла гілочка

Біль пекучий… І вона, самітня,

В цвіті вся, як в думах голова.

Ліг у ліжко.

Віє чи не віє

В заметілях весь життєвий шлях.

В свічці ледве дихають надії,

І блукають пальці в пелюстках.3П е р ш е   м а р е н н

Густий туман спадає.

Великий плац, піском посипаний,

Де флейта з вихлипом ридає,

І барабан гуде, як  гнів невсипний.

Ні — сотні флейт конають в муці.

Гуде земля, і товпища народу,

Як зерна у мішку, в густій

Тривожаться, шумлять до небозводу.

Ярмулки і хустки, шапки, кубанки.

Посивілі, руді, із кучмами, із струп’ям.

Востаннє надриваються горлянки.

Вози вгинаються, чиясь гарба порипує.

Валує дим в жіночих зойках вгору,

Дитячий лемент свердлисть небо й душу.

Хто виліз по снопках на схилену комору,

Хто на вершок на грушу

І дивляться туди,

Де два

Стоять, схилившись для удару,

В очах леліючи

І лютий

На всіх царів.

Один — жіночий ряд.

Там покритки,

Замучені, із безрозумним горем,

Із випитим лицем, із поглядом суворим

Стоять і мнуть хустки.

А другий ряд — катовані солдати.

Забиті лозами, посаджені за ґрати.

А серед них і кістяки,

Шпіцрутени тримають у руці,

І козаки замучені, й

Похнюплені — орбіти без очей,

І вітер розвіває чорні

Над білими цурпалками плечей.

Од заходу до сходу — два ряди.

Вже крики звідусіль:

Пора —

І він,

Тарас, веде катів людських.

Січуть шпіцрутени вельможні пишні спини,

І так горлає їхній зойк невпинний,

Щоб в майбутті він за віки не стих.

Тарас веде Миколу, що

Хотів засипати казахськими пісками.

На спині пещеній танцює вже вогонь,

І Олександр Романов йде з братами.

Їх святить гнів народів… Свист і свист.

Він опритомнів у тяжкому горі:

Це хуртовина бляхи білий

Зірвала — грімкотить і цвьохкотить надворі,

І гасне свічка, як його життя.

Він другу світить.

Тужно вітер свище.

Даремно в шибку б’ється каяття.

В душі стліває чорне попелище…4Д а л е к и й   д і в о ч и й   г о л о

Я тебе чекала роки й роки.

Райдугу пускала з рукава.

На твої задумані мороки,

На твої огрозені слова.

Я тебе в Закревській поманила,

Я душею билась в Рєпніній,

А в засланні крила

В Забаржаді, смуглій і тонкій.

Ні мотиль-актриса Піунова,

Ні Лікери голуба

Цвітом не зронилися в

Душу вільну, збурену до дна.

Я б тобі схилилася на груди,

Замість терну розсівала б мак.

Та мені зв’язали руки

Хай страждає, — кажуть, — треба так.

Хай у ньому сльози

У ненависть, в покару, в вогні”.

І мене, знеславлену, пускають,

Щоб ридали вірші по мені.

Я — Оксана, вічна твоя рана,

Журна вишня в золотих роях.

Я твоя надія і омана.

Іскра нероздмухана твоя.5Д р у г е   м а р е н н

З шибки впурхує в кімнату зграя горобців,всідається біля свічки,

Ми — українські горобці,

Як оселедці, в нас чуби.

Вкраїнський усміх на лиці,

Вкраїнські писки і лоби,

Що нам сипнуть, те ми клюєм,

Чолом за ласку віддаєм.

Цар нас шугнув, і ми — о, страх

Всі пурхнули по смітниках.

То служимо в своїх панів,

Як бог велів і цар велів.

То мостимося до

І в урнах порядкуєм в них,

А те, що Україна гола,

Нам соромно за наші вола,

Ми обминаєм наш смітник

Вже одбуяв козацький вік,

І ми не витвори льокальні.

Ми навіть інтернаціональні.

Бо як підійметься

Й зачервоніє Україна,

То нам прийдеться утікати,

Щоб крильця не пообпікати.

А вдалині, на чужині,

А чи в сусідськім

Ми розпережимось

Цвірінь-цвірінь!

Ти будеш з нами?

Ти в нас дивись, бо

Ми поклюєм твоє

А то престол тобі

І епігонством тихо вб’єм,

В труну твою, як ляжем спати,

Ми рідної натрусим м’яти.

Що ми свої (хай знає світ!),

Цвірінькнем тихо

Ти – вічний?

Вічні ж ми, борці,

Ми — всюдисущі горобці!6Т р е т є   м а р е н н

Він лежить горілиць і не бачить нічого.

Тільки з хрому халяви — глум гидкий, навісний.

І підходить один, пружно виструнчив ногу,

Став на груди поетові (чи це ява чи сни?),

І пристукує, і

Каблуками кованими

Як би серце

Гострими підковами.

Гупотить, тупотить,

Тисне, мне вичовгує.

Злісний танець

В піні вишумовує.

Та по грудях, та по серцю,

Та по тілі білому

Крики, лемент:

Підсип

В диму

Офіцери ходять колом,

Оренбурзький ґарнізон

І, пробитий гострим болем,

Захлинається прокльон.

Він тужавіє мукою, биті груди розпростує,

Рве сорочку скривавлену — і росте, і росте,

І злітає мізерія золотою коростою,

Збившись в закутки шинку, в павутиння густе.

І малі йому зруби, дико валяться стіни,

Дах злітає за вітром, та впину нема,

І казарми тріщать од лежачої спини,

З ляку в море пірнає пустеля німа.

І не встати йому, мов прибитий навіки,

Хоч під ним, наче хмиз, тріскотить Оренбурґ,

Хоч здаються струмочками вигнуті

І дмушками дитячими посвисти бур.

Він кричить з переляку, бо рука вже на

Маца лисину льоду, а друга

Чорне море впізнала по козацькому

І так спрагло голубить подніпрову лозу.

Голова в Петербурґ вже уперлась — і

Сунуть армії, прямо по ньому гудуть.

І танцює імперія, і гудуть динаміти,

Щоб добратись до серця, в поетову лють.

А над серцем

Панство з

У червоних

Пробива до спини.

Дави свого, слава Богу,

Щоб чужий боявся,

Щоб іти в таку

І не замірявся.

Гоп-гоп

У червоних чобітках,

У киреях вишневих,

У шапочках

Він лежить горілиць.

Гасне свічка поволі.

Люто груди печуть, та нікого нема,

І летять на Вкраїну незагоєні болі,

Зупиняють їх ґрати, бо вітчизна — тюрма…7Г о л о с і н н я   м а т е р і   У к р а ї н

Та до кого ж я літатиму,

Кому в очі заглядамиту.

Кому

По долинах розстилатиму?

Відкіль тебе ж викликати?

Чи то з рути?

Чи то з м’яти?

Чи з глибокої могили,

Де барвінки хрест обвили?

Які столи застилати,

Повні чари наливати?

Та й налити, пригубити,

З хрестом цокнутись і пити?..

Як же тебе шанувати

Цвіт вишневий обсипати,

А чи жовтий лист

На віночок твій терновий?..

Друга

Вишневий

Вишневий

З вишневих

Вишневий

Звіває з

Йому стелилася дорога незвичайна

Єдина у житті і в смерті теж єдина,

Крізь всі віки, загорнуті у смуток,

Крізь всі народи, сиві і весняні,

Кругом Землі йти на плечах братів.

І до труни з кленового

Шекспір підходив з глибини

І, чорний плащ відкинувши

На грудях заряхтіли діяманти,

Мов зорі на небесному чолі),

Схилився до землі, поцілував у лоб

Війнулося волосся над труною.

Застиг в мовчанні, вічний, як життя.

Війнуло подихом насичених терзань

Рішуче звівся буряний Бетговен.

Левиний чуб із чорних

Упав на груди вогняного брата

Вислухував громи в Тарасовій душі.

Стрункий, і чистий, і легкий, мов птах,

В вустах затисши білий цвіт черешні,

Плив на вітрах чорногарячий Пушкін.

І полилось волосся

На мудрі руки сивого борця.

І скинув Ґойя вороний циліндр.

Поставу згорблену ніс крізь тривожні

З совою на широкому плечі.

У кожного руках пов’язаний

З яскравим українським вишиттям.

Взяли на плечі дорогу труну.

Вишневий

З вишневих

Вишневий

Звіває з віт.

І замість свічки палахтіло

Вишневий

Здивує світ,

Всміхнеться

На крилах

В Тарасових натруджених руках.

І доки

У плині літ

Вишневий вітер.

Вишневий цвіт.

У кругосвітній похорон пішли,

Щоб зупинитись на горі Чернечій,

Йшла вперше Україна по

У глибину епох і вічних зльотів

Йшла за труною сина і пророка.

За нею по безсмертному

Ішли хохли, русини, малороси,

Щоб зватись українцями віднині.

Вишневий

З вишневих

Вишневий

Зриває з віт.

І розступалися народи перед нами.

Вітри носили шепоти на крилах.

Питав Париж Варшаву: хто це?

Хто?

Літали ластівки й снували за

Години й дні, журбою перевиті.

А з куполу захмарених

Глибинний реквієм схилявся до

І очі смутку зазирали в душу

Йшла Україна в глибину століть.

Вишневий

Здивує світ,

Всміхнеться

На крилах віт.

Вишнева весняна пора.

Летять стежини до Дніпра,

Летять хмарки, летять дороги,

Зібгавши куряву під ноги.

Летять студенти і монахи,

Летять мундири і папахи,

Летять солом’яні брилі,

Летять кленові костилі,

Летять берлини і підводи,

Летять віки.

Летять народи.

Вишневий вітер на Землі.

Вишневі думи на чолі.

І доки

У плині літ

Вишневий вітер,

Вишневий

Вітчизна”, ч.3, 1962

0
0
66
Подарок

Драч Іван

Ива́н Фёдорович Драч (укр. Іван Федорович Драч; 17 октября 1936 — 19 июня 2018) — украинский прозаик, поэт и сценарист, критик времен советской …

Другие работы автора

Комментарии
Вам нужно войти , чтобы оставить комментарий

Сегодня читают

Ryfma
Ryfma - это социальная сеть для публикации книг, стихов и прозы, для общения писателей и читателей. Публикуй стихи и прозу бесплатно.