Відлуння нам плач обертають у сміх,окресливши звуком глибокість доріг.
У товщах води, де вода проростає,перлини скруглілі відлуння ховають.
Завжди у прислузі, завжди в супроводіховають утіху і розпач іноді.
А хто ж безіменний за вами стоїть,що клич подає із минулих століть,проймає нас дрож уві сні серед ночі —всміхається ніч у розплющені очі,і гостре відлуння розколює склоі свідчить про те, чого не було.***
