Коні

Води напившися з ясного джерела,

Вертаються вони на поклики пастуші,

І хитро щуляться у перволітків

Хвилина — і табун мов буря понесла.

А вечір глибшає.

Рожево-сиза

Оповиває степ, людські голубить душі,

І хмарки плямами розбризканої

Стають на обрії, подібному до скла.

І от, натомлені, притихлою

Вони вертаються.

Лиш кілька

Не хочуть ні вівса, ні сну, ні супокою.

Старого пастуха бере і сміх, і гнів:

Ну, сказано — малі!

Усе б то їм брикати!..

А легіт пестить їх, немов ласкава мати.