М.
З-під неба теплого і вірного, як друг,
Перенесли її під наше небо змінне.
Як слово зрадника.
І чорної
Безсила пада тінь на потьмарілий луг.
Струмує, сріблиться осичина навкруг,
Ставні дуби біжать, немов табун левиний,
Найвища ж падає.
Зірветься в синь — і гине,
Як світоч, що вночі піднісся і потух.
Нещасне дерево,
Шевченкова любове!
Що слава хворому, що вбогому
І що для мертвого покров карамзиновий!
Самітна, ти стоїш в чужій
І, до чужинної весь вік байдужа мови,
Мовчиш, свої рахуючи останні дні.
Чернігів, літо 1926
