Тополя

М.

З-під неба теплого і вірного, як друг,

Перенесли її під наше небо змінне.

Як слово зрадника.

І чорної

Безсила пада тінь на потьмарілий луг.

Струмує, сріблиться осичина навкруг,

Ставні дуби біжать, немов табун левиний,

Найвища ж падає.

Зірветься в синь — і гине,

Як світоч, що вночі піднісся і потух.

Нещасне дерево,

Шевченкова любове!

Що слава хворому, що вбогому

І що для мертвого покров карамзиновий!

Самітна, ти стоїш в чужій

І, до чужинної весь вік байдужа мови,

Мовчиш, свої рахуючи останні дні.

Чернігів, літо 1926