Води напившися з ясного джерела,
Вертаються вони на поклики пастуші,
І хитро щуляться у перволітків
Хвилина — і табун мов буря понесла.
А вечір глибшає.
Рожево-сиза
Оповиває степ, людські голубить душі,
І хмарки плямами розбризканої
Стають на обрії, подібному до скла.
І от, натомлені, притихлою
Вони вертаються.
Лиш кілька
Не хочуть ні вівса, ні сну, ні супокою.
Старого пастуха бере і сміх, і гнів:
Ну, сказано — малі!
Усе б то їм брикати!..
А легіт пестить їх, немов ласкава мати.
