Наймичка

У неділю

Поле крилося туманом;

У тумані, на могилі,

Як тополя,

Молодиця молодая.

Щось до лона

Та з туманом

Ой тумане,

Мін латаний талане!

Чому мене не

Отут серед лану?

Чому мене не задавиш,

У землю не вдавиш?

Чому мені злої долі,

Чом віку не збавиш?

Ні, не дави, туманочку!

Сховай тілько в полі,

Щоб ніхто не знав, не

Моєї недолі!..

Я не одна,— єсть у

І батько, і

Єсть у мене… туманочку,

Туманочку, брате!..

Дитя моє! мій синочку,

Нехрещений сину!

Не я тебе

На лиху годину.

Чужі люди хреститимуть,

Я не буду знати,

Як і зовуть… Дитя моє!

Я була

Не лай мене; молитимусь,

Із самого

Долю виплачу

І пошлю до тебе».

Пішла полем ридаючи,

В тумані

Та крізь сльози

Про вдову співала,

Як удова в

Синів

Ой у полі могила;

Там удова ходила,

Там ходила-гуляла,

Трути-зілля шукала.

Трути-зілля не найшла,

Та синів двох привела,

В китаєчку

І на Дунай

Тихий, тихий Дунай!

Моїх діток забавляй.

Ти, жовтенький пісок,

Нагодуй моїх діток;

І скупай, і сповий,

І собою укрий!»IБув собі дід та баба.

З давнього-давна у гаї над

Удвох собі на хуторі жили,

Як діточок

Усюди обоє.

Ще змалечку удвох ягнята пасли,

А потім побралися,

Худоби діждалися,

Придбали хутір, став і млин,

Садок у гаї

І пасіку чималу

Всього надбали.

Та діточок у їх бігма,

А смерть з косою за плечима.

Хто ж їх старість привітає,

За дитину стане?

Хто заплаче, поховає?

Хто душу спом’яне?

Хто поживе добро чесно,

В добрую годину,

І згадає дякуючи,

Як своя дитина?..

Тяжко дітей

У безверхій хаті,

А ще гірше

У білих

Старітися, умирати,

Добро

Чужим людям, чужим

На сміх, на розтрату!

IIІ дід, і баба у

На призьбі вдвох собі

Гарненько, в білих сорочках.

Сіяло сонце, в

Ані хмариночки, та тихо,

Та любо, як у раї.

Сховалося у серці лихо,

Як звір у темнім гаї.

В такім раї чого б, бачся,

Старим сумувати?

Чи то давнє яке

Прокинулось в хаті?

Чи вчорашнє,

Знов поворушилось,

Чи ще тілько

І рай запалило?

Не знаю, що і після

Старі сумують.

Може,

Оце збираються до бога,

Та хто в далекую

Їм добре коней

А хто нас,

Насте, поховає,

Як

Сама не знаю!

Я все оце міркувала,

Та аж сумно стало:

Одинокі

Кому

Добра

Стривай лишень!

Чи чуєш? щось

За ворітьми… мов дитина!

Побіжім лиш!..

Бачиш?

Я вгадував, що щось

І разом

Та до воріт… Прибігають,

Мовчки зупинились.

Перед самим

Дитина сповита

Та й не туго, й

Свитиною вкрита;

Бо то мати сповивала

І літом

Останньою свитиною!..

Дивились,

Старі мої.

А

Неначе благав:

Випручало

Й до їх

Манюсінькі… і замовкло,

Неначе не плаче,

Тілько

А що,

Насте?

Я й казав!

От бачиш?

От і талан, от і доля,

І не одинокі!

Бери ж лишень та

Ач яке, нівроку!

Неси ж в хату, а я

Кинусь за

В

Чудно

Діється між нами!

Один сина проклинає,

З хати виганяє,

Другий свічечку, сердешний,

Потом

Та ридаючи

Перед образами

Нема дітей!..

Чудно

Діється між нами!

IIАж три пари на

Кумів назбирали,

Та ввечері й охрестили,

І Марком назвали.

Росте Марко.

Старі

Не знають, де діти,

Де посадить, де

І що з ним робити.

Минає рік.

Росте Марко

І дійна

У розкоші купається.

Аж ось

Та молода,

Прийшла

На той хутір

У найми

А що ж,— каже,— возьмім,

Возьмімо,

Трохиме,

Бо ми старі, нездужаєм,

Та таки й дитина,

Хоча воно вже й підросло,

Та все ж таки

Коло його

Та воно-то треба.

Бо й я свою вже

Прожив, слава

Підтоптався.

Так що ж тепер,

Що візьмеш, небого?

За рік, чи

А що

Е, ні! треба знати,

Треба, дочко, лічить плату,

Зароблену плату,

Бо сказано: хто не лічить,

То той і не має.

Так отак хіба, небого?

Ні ти нас не знаєш,

Ні ми тебе.

А поживеш,

Роздивишся в хаті,

Та й ми тебе

Отоді й за плату,

Чи так,

Добре,

Просимо ж у хату».

Поєднались.

Рада та весела,

Ніби з паном повінчалась,

Закупила села.

І у хаті, і на дворі,

І коло скотини,

Увечері і вдосвіта;

А коло

Так і пада, ніби мати;

В будень і в

Головоньку йому змиє,

Й сорочечку

Що день божий надіває.

Грається, співає,

Робить возики, а в свято

То й з рук не спускає.

Дивуються старі

Та моляться богу.

А наймичка

Щовечір, небога,

Свою долю проклинає,

Тяжко-важко плаче;

І ніхто того не чує,

Не знає й не бачить,

Опріч Марка маленького.

Так воно не знає,

Чого наймичка

Його умиває.

Не зна Марко, чого

Так його цілує,

Сама не з’їсть і не доп’є,

Його нагодує.

Не зна Марко, як в

Часом серед

Прокинеться,

То вона вже скочить,

І укриє, й перехрестить,

Тихо заколише;

Вона чує з тії хати,

Як дитина дише.

Вранці Марко до

Ручки

І мамою

Ганну

Не зна Марко, росте собі,

Росте, виростає.

IVЧимало літ перевернулось,

Води чимало утекло;

І в хутір лихо завернуло,

І сліз чимало принесло.

Бабусю Настю

І ледве-ледве

Трохима-діда.

Прокляте лихо та й заснуло.

На хутір знову

З-за гаю темного

До діда в хату спочивать.

Уже Марко

І восени не

Ні під хатою, ні в

Кого-небудь треба

Кого ж би тут?» — старий

І просить

У наймички.

А

До царівни б

Слать старости:

Треба

Самого

Добре, дочко,

Та й будемо сватать».

Розпитали, порадились,

Та й за

Пішов Марко.

Люде з рушниками,

З святим хлібом обміненим.

Панну у жупані,

Таку кралю висватали,

Що хоч за гетьмана,

То не сором.

Диво

Спасибі вам! — старий каже.

Тепер, щоб ви знали,

Треба краю доводити,

Коли й де вінчати,

Та й весілля.

Та ще ось що:

Хто в нас буде мати?

Не дожила моя Настя!..»

Та й заливсь сльозами.

А наймичка у

Вхопилась

За одвірок та й зомліла.

Тихо стало в хаті;

Тілько наймичка

Мати… мати… мати!»VЧерез тиждень

Коровай

На хуторі.

Старий

З усієї

З молодицями танцює,

Та двір вимітає,

Та прохожих,

У двір закликає,

Та вареною частує,

На весілля просить.

Знай, бігає, а

Ледве ноги носять.

Скрізь гармидер та реготня,

В хаті і надворі.

І жолоби

З нової комори.

Скрізь порання: печуть, варять,

Вимітають,

Та все чужі.

Де ж наймичка?

На прощу у

Пішла Ганна.

Благав старий,

А Марко аж плакав,

Щоб була вона за

Ні,

Марку,

Мені матір’ю сидіти:

То багаті люде,

А я наймичка… ще й з

Сміятися будуть.

Нехай бог вам помагає!

Піду

Усім святим у Києві,

Та й знову

В вашу хату, як приймете.

Поки маю сили,

Чистим

Свого Марка…

Й пішла за ворота.

Розвернулося весілля.

Музикам

І підковам.

Столи й лави миють.

А наймичка шкандибає,

Поспішає в Київ.

Прийшла в Київ — не спочила,

У міщанки стала,

Найнялася носить воду,

Бо грошей не

На молебствіє Варварі.

Носила-носила,

Кіп із вісім

Й Маркові

Святу шапочку в

У Йвана святого,

Щоб голова не

В Марка молодого;

І перстеник у

Невістці достала,

І, всім святим поклонившись,

Додому верталась.

Вернулася.

І Марко

За ворітьми, ввели в

Й за стіл посадили;

Напували й годували,

Про Київ питали,

І в кімнаті

Одпочить

За що вони мене люблять?

За що поважають?

О боже мій милосердний!

Може, вони

Може, вони

Ні, не догадались;

Вони

І

Тяжко заридала.

VIТричі крига замерзала,

Тричі розтавала,

Тричі наймичку у

Катря

Так, як матір; і в

Провела

Аж у поле, до могили,

І молила бога,

Щоб швиденько верталася,

Бо без неї в

Якось сумно, ніби

Покинула хату.

Після пречистої в неділю,

Та після першої,

Старий сидів в сорочці білій,

В брилі на призьбі.

Перед

З собакою онучок грався,

А внучка в юпку

У Катрину і ніби

До діда в гості.

Старий і внучку привітав,

Неначе справді

А де ж ти діла паляницю?

Чи, може, в лісі хто одняв?

Чи попросту — забула взяти?..

Чи, може, ще й не напекла?

О, сором, сором, лепська

Аж зирк — і наймичка

На двір.

Побіг

З онуками свою

А Марко в дорозі?»

Ганна діда

В дорозі ще й

А я ледве

До вашої хати,

Не хотілось на

Одній умирати!

Коли б Марка

Так щось тяжко

І внучатам із

Гостинці виймала:

І хрестики, й дукачики,

Й намиста

Яриночці, і

З фольги образочок,

А Карпові

Та коників пару,

І четвертий уже

Святої

Катерині, а

Із воску

Три свічечки; а

І собі

Не принесла: не купила,

Бо грошей не стало,

А заробить не

А ось ще

Й по

Дітям розділила.

IIВвійшла в хату.

Їй ноги

Й полудновать посадила.

Не пила й не

Стара

Катерино!

Коли в нас

Треба

Акафіст

Миколаєві

Й на часточку дати;

Бо щось Марко

Може, де в

Занедужав, сохрань

Й покапали

З старих очей замучених.

Ледве-ледве

Із-за

Катерино!

Не та вже я стала:

Зледащіла, не

І на ноги встати.

Тяжко,

Катре,

В чужій теплій

Занедужала небога.

Уже й причащали,

Й маслосвятіє

Ні, не помагало.

Старий Трохим по надвір’ю,

Мов убитий, ходить.

Катерина ж з

І очей не зводить;

Катерина коло

І днює й ночує.

А тим часом сичі

Недобре

На коморі.

Щодень, щогодини,

Ледве чути,

Доню Катерино!

Чи ще Марко не приїхав?

Ох, якби я знала,

Що діждуся, що побачу,

То ще б

IIІде Марко з чумаками.

Ідучи, співає,

Не поспіша до господи

Воли попасає.

Везе Марко

Сукна дорогого,

А батькові шитий

Шовку червоного,

А наймичці на

Парчі

І червону добру

З білою г а б о ю .

А діточкам черевички,

Фіг та винограду,

А всім вкупі —

Вина з

Відер з троє у барилі,

І кав’яру з Дону

Всього везе, та не знає,

Що діється дома!

Іде Марко, не журиться.

Прийшов — слава богу!

І ворота одчиняє,

І молиться

Чи чуєш ти,

Катерино?

Біжи зустрічати!

Уже прийшов!

Біжи швидче!

Швидче веди в хату!..

Слава тобі,

Христе-боже!

Насилу

Отче наш тихо-тихо,

Мов крізь сон, читала.

Старий воли випрягає,

Занози

Мережані, а

Марка

А де ж Ганна,

Катерино?

Я пак і байдуже!

Чи не

Ні, не вмерла,

А дуже нездужа.

Ходім лишень в малу хату,

Поки

Воли батько: вона тебе,

Марку, дожидає».

Ввійшов Марко в малу

І став у

Аж злякався.

Ганна

Слава… слава богу!

Ходи сюди, не

Вийди,

Катре, з хати:

Я щось маю розпитати,

Дещо розказати».

Вийшла з хати Катерина,

А Марко

До наймички у

Марку! подивися,

Подивися ти на мене:

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка,

Я…»

Та й оніміла.

Марко плакав, дивувався.

Знов очі одкрила,

Пильно, пильно подивилась

Сльози

Прости мене!

Я

Весь вік в чужій

Прости мене, мій синочку!

Я… я твоя мати».

Та й

Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся… до матері

А мати вже спала!13 ноября 1845, в Переяславі