З глибини пам’яті

Вода з відра виборсується рибою,лускою босі ноги осрібляються,по стежці зайчик сонячний підстрибує,сама до себе ненька

А на повітрі стовп повітря теплогостоїть велично вже з доби майбутньої,оздоблений увесь виткими стеблами,наповнений ущерть водою ртутною.

Таке примарне все, й немає певності,що ця вода з очей колись не

Хутро зелене м’яко в ноги стелиться,та кроків на усі шляхи не вистачить.

А ще б ходить та розшивать калачики,у спориші полохать рибу сонячнуі вимивати струмами гарячимикрижинки з віч, в яких давно вже поночі.

Протерти б пам’ять, що мов шкло закопчене,аби побачить всі в житті затемнення,до вій припали дві пелюстки сонячні,і зір пішов стежками потаємнимиза променем, за ручаєм з криниці,за спрагою, за кулею

Корова в плузі — порожньо в

І зоране волочиться

По борозні стрибає зайчик сонячний,за ним дитина чеберяє назирці…— Не йди туди, моя маленька донечко…

Уламок криці в небо

Й про себе тихо: — Ми біди

Батіг хвостом облізлим

І рветься корінь в перелозі зрушенім,уламки криці з глибу вивертаються;магнітом світла олова окшуриниіз поля крові у поділ

Врожай багатий для години клятої,але безсмертям нам його не зміряти.

Життя немов доцільність свою втратило:журба вдовує, і німують сироти.

Лише безручко розмахався широко —з лівиці жито розпускає променем,а матюки його лунають вирокомземлі поганьбленій і нелюдській потворності.— Переживем! — він дивиться за

Переживем! — він бачить день

Але щоб вірити, потрібно до хоробростідодати мужності з пейзажів

Пережили… і мілкотою оранки,і жорнами, і чунями, й фуфайками,нерівності заволочили борони,і вирівнялись ниви

І зайчик сонячний підстрибує на радощах,бо посіріло застаріле олово,вода на неньку дивиться й пригадує,куди спливли і радощі, і молодість.

І рибою від подиву скидається,і хоче в очі неньці зазирнути.

Вона ж сама до себе усміхається,бо що змив час, те в серці не забуте.***