Я повів почув, мой незримий хтось рухавсь,та жоден листок на кущі не хитався.
Судомою зору і дзеркалом слухукогось видивляв, та ніхто не являвся.
Чи промінь пройшов, бо побільшало світла,тепла прибуло, зароїлася радість;чи сіллю осіла вся спіль цьоголітняу гроні вина серед тихого саду.
І плоть моя, світлом ущертно налита,була запечатана духом любовідо чистого листя, солодкої миті,що, певно, в житті не повториться знову.
Зненацька руки хтось моєї торкнувсяі, ніби жартуючи, яблуко кинув,і крапелька звуку теплилась у вусі,і я засміявся чомусь безпричинно.
Красою мене обпекло неземною —рука, як обжалена, ніжно щеміла.
Ступив я у затінь, та світло за мноютяглося на всю висоту мого тіла.
І я, відсахнувшись, рішуче закрочивназад до людей, до буденного трибу,і чув, як струмує .чийсь погляд урочийкрізь мене весь день, наче промінь крізь шибу.
І я озирався на сад, як на свято:там збуджене листя натхненно шуміло.
І я посміхавсь цілий день благуватота все придивлявся до власного тіла.***
