Дмитру Павличку1.
Прихильний до тиші золочений явірпро полудень літній йому звістував,та хмара зависла, червона краями,хотіла, щоб швидше він в слові постав.
Бо світ безіменний зливався в єдине,недоткнутий думкою, скривджений весь,відлунював розпач у кожній стеблині,і крикнув Іван через всю полонину:— Народе, ти в слові Тараса воскрес!
Він наші права подвоїв у слові,у слові поглибив, збезсмертив навік,у пам’ять впустив, у спалахи крові,у руки, у знаки свої загадкові,у смутки свої —
Підводжусь і я, щоб підняти із прахузнедолений край і своїх бідаків,підводжу, підводжу, не відаю страху,гукаю — відлуння гримлять подовкіл.
Роздмухую попіл, розхитую втому,і босий на присок стаю, щоб не спать:мені ж бо судилось у цьому огромілункими словами народ
Лупайте сю скалу!»2.
Се ж остання війна!
Се до бою Чоловіцтво зі звірством встає.
Іван
Від помахів біліюче криловчорашнє від світанку розняло,і ти помітив, що бракує силзвестися сонцеві на небосхил.
Що так і буде з щілин струменіть,замість проміння, перекисла мідь,вуста людські злютуються в оскомі,з’єднаються слова в один протяжний гук,якщо не взяти молота до рук,не розбудити оцього огрому.
Вогонь спахне, і холод не затягнегарячі почуття і жар відвічних прагнень.
А ніч ядушна хай впівока глипа,як розцвітає брунька смолоскипу,як визволене сонце виростаі червониться заклик на вустах:— Лупайте сю скалу!3.
Супокій — святеє діло В супокійнії часи,
Та сли в час війни та бою Ти зовеш до супокою — Зрадник або трус єси.
Іван
Догода тут тобі у всьому:лежиш, як голка у соломі,вітри на четверо дверей,лиш наживай собі оскомуна спілих яблуках ренет.
Звисає бузина хизливо,дрібний розсипавши смішок,і ниже павич терпеливоразки чорненьких ягідок.
Ще нижче і сильце прикрите,ще далі — корінь ворушкий,а назверх тиша соковитаповодить поглядом важким.
Лежиш, як лилик у дуплянці,і сниш про птицю чарівну,та враз хапаєшся в нестямціти за тривогу рятівну:
У спогляданнях змарнувати,
Іване, можна все життя,а хто скалу буде лупати,шляхи рівняти для звитяг?
Кому рубач віддасть сокиру,щоб хижі нетрища трощить?
Іди з неспокоєм по миру:— Гримить!4.
Навкружний ліс, захряснутий туманом,плаї скрадав, відлеглі від очей,і птах каплющий непомітно танув,бо розмивавсь сльозою чи дощем.
Слух невситимий прагнув інших звуків,причаєних до часу в деревах,і тихло в горлі серце від спонуки,так ніби його взяв хто раптом в рукиі туго павутинням спеленав.— О краю мій, який же ти провільглий —ні крейдою тебе, ні золотом сплямить:всі кольори і всі відтінки збігли,лиш чорнота тут цісарська лежить.
І все в ньому чорніє до дрімоти,до зжухлого паперу, до думок,лише біліє павутиння дроту,що пеленає волю в сповиток.
Ні ворухнутись, ані впасти ницьма;знай Божу ласку до русинів…
Одне тобі отут — кричати кричма,лупать скалу, до світла всіх будить!5.
Вічний революцйонер — Дух, наука, думка, воля — Не уступить пітьмі поля.
Іван
Примарний плин хмарин понад тобою йдучимполегшував снувать угору трудний крокі владно поривав піднестись вище кручів неміряну глибінь до витоків зірок.
Важка твоя стопа відтручує каміння,і пада слідма тінь в стромовище вузьке,і срібно кров дзвенить в передчутті прозріння,бо ти співмірив дух із висотою скель.
Оголена, легка, як до земних народин,голчаним вістрям дня протята, мов мотиль,вже відала душа, що для літань й свободизамало поривань, а треба ще й зусиль.
Що тільки спільний труд і спільна сильна воляпосяде братства світ і згоду між людьми,наука, думка, дух хай визначають долю,бо шлях угору йде крізь пасмища пітьми.6.
Навідавсь навідом вві снінезримий повний голос,за ним велів ступать менів зеленопінне
Я йшов, як дихав,слід зникав,в очах сльоза холола,крик мені губи розмикавна шир гінкого
Прокинься!
Вже зоря встає яскрава,вже ніч
І я відчув, коли спинивсь:в губах моїх жарина,і я, нанизаний на спис,лечу з крилом у спині.7.
Перший крик — наш окрик бою І побіднії пісні.
Іван
Навражений ліс кострубатів вершкамиі довго чорнів, наче ніч попід нами,а ми навздогони за сонцем летіли,і стріли засторчені в крилах бриніли,і хмари приручені неслись услід,безмежний віщуючи нам переліт.
І я перевтіливсь у птаху з людини,і спів замість мови у мене пташиний,чим вище до сонця, до істини ближче,о, тільки б не впасти на зоряне днище!..8.
Душа безсмертна.
Жить віковічно їй.
Іван
Віддалено туманом дерева,поважчала в долонях голова,минувся день, поглибшав шлях близький,в якому — наче щогли —
Сплять подорожні в себе на колінах,а на узбіччі ніч високі стінимурує тихо, що заледве й чуть,як камінь поверх каменя кладуть,підносяться свавільні будівничіна висоту облудного величчя.
В мандрівців сон, в спорудників біда;за мури око кругле погляда:а що ж воно знялось таке високе,коли весь світ одліг у тихий спокій,і навіть той, хто мав би чатувать,втулив в долоні голову, щоб спать.
Проте вставай, руш стіни нетривкі,вже тріщини прозоряться навкісі пада, пада цісарське каміння —хай світ братерства постає з боріння.
Вставай,
Іване.
Перо прив’язуй до зап’ястя.
Пиши: душа безсмертна… але щастяофірувати нею в боротьбі,моя Вітчизно сонячна, тобі!***
