Це все було.
Було це все зі мною.
Розмитий і задивлений водою,то я стояв на березі тоді,коли повітря шилося стрілоюі вигуки лінали
Агов, тогобіче!
Осначе криги й ряски,де твоє остя з кістя й луски?
Чому твої цибайла дибулястіне можуть течію перебрести:
І гнівавсь я.
І кидав каменюкуна той бік мови, щоб урвати звук,але була стріла початком звуку,були відлунням спурхи
Трубіж і Стунга,
Смотрич,
Роставиця,
Тростинка,
Вільшаниця,
Лозова, —у кожнім слові глибина криниціі бережан границя вікова.
Стріла від плоті гнівом возз’єднає,але обрушить пам’ять снігову:— Гей, чоловіче, — хтось мене гукає;і озираюсь — знаю, що живу, —на тому боці іскра вибухає,і слідом долітає гострий звук,і ойкотом вертається відлуння,і сміхом наливаються слова:— Ну як по той бік жити — алілуйно?
Якщо у тебе драна голова?
І луг вологий луни поглинає,і холод входить широко у плоть:і бачу: куля пам’ять доганяєаби її на скалки розколоть.
Ізнову тут при річці бережастійзадивлений в мінливу глибинусилкуюсь пригадати всі напасті,та здобуваю я лише одну:нічна вода, роздвоївши багаття,несе в пониззя відблиски його,і, спійманий долонями латаття,пручаючись, спалахує вогонь.
І я силкуюсь, та пусті зусилля:ув’язнена пручається в меніякась істота — рвуться сухожилля,і лопаються зойки голосні.
Так, ніби річка затекла у тіло,обрушені зійшлися береги,і замість крові через серце стрілитечуть-летять — не додають
І щохвилини — в груди каменюка,і щогодини — куля прошива, —пісок сипучий розгортають руки,аби не згасла іскорка
Вона спахне, і пам’ять, наче русло,освітить вмить, і виявить у нійпотрухлі стріли, каменюки плюсклі,людські відбитки вмулені — на дні…***
