Позичивши неба, навиклий до зміни,
до гострого простору, до України,
до слова, а слова не скаже ніхто,
— вуста поіржавив — приходь, німото!
Як холод — то хутко вмуровуєш в лід,
як спека — язик зотліває, мов ґніт,як дощ — то іде у чотири потоки,
— обвуглювать можна, скажи, ну допоки?
Допоки у прірву забутку летітьі чуть, як б’є тиша ключами устріть,
обдмухувать порох з долоней допокиі знать, що не вшир — в глибину твої кроки?
Усе позасущне — хіба в набутті,
хіба в німоті всі слова золоті?
Хіба ж, ну хіба так все буде полинно?
Судьба гіркосійна, ділись вполовинно!
Зсихається, меншає неба кружальце,
і дні, що минають, рахую по пальцях,
загнувши мізинець, рахую спочаткуі, наче вуглину, роздмухую
