Карбування на міді

Немов прилестився, приживсядо світу білого й забув,що загостився, забарився,про час забув і воротьбу.

На учтах юності сп’янілий,життя палив, не пам’ятав,що погостівка в світі білімзавершується вороттям.

Хвилясті струми обпікали,хвиляста музика текла,на кожен напрядалась палецьі навивалась вкруг чола.

І горло холодила м’ята,зіниці розтискав бузок,підпурхувала плоть крилатаугору, вгору що не

Душа пробуджена співала,хоч запечатана була,світивсь, мов бубка, кожен палець,літало листя вкруг

Єства блаженство, хтивість статі,солодка втома, сонна млось,в жіночім лоні проростативже почала тужава

І малювалося крапластодощасте щастя на воді,і сміху лінію хвилястуснували губи

І віщували лише втіхувогнисті ночі… новий день.

Розмотувалась нитка сміху,не уриваючись ніде.

Лестива літоросль снувалась,хиталась згинистим хвостом,і литки шерстю обростали,ступня ставала

І випинались гостро й тугона лобі ріжки під вінком;лоза свистіла, наче пуга,а сміх ставав дрібним смішком.

До губ сопілка приростала,спів закорковувавсь у ній,щоб карбівничий на металівідбив відлунки голосні.

Ой загуляв… І, захмелілийкоханням, зеленню, вином,відкарбувавсь на міді спілійсатиром хтивим вже

Про гостювання вже забуто,не вихмелить жаждиву плоть,бо в мідь холодну її вкутоі опору вже не збороть.

В танечних рухах на таріліжиття судомиться віки,та й не здригається вже тіловід гострих доторків

Лише душа, в метал закута,спроквола потривожить мідь,і загуде — заледве й чути, —аби навіки заніміть…***