Намалював вогню обличчяі викричав його слова;здиміли кучері смерічні,коли схилилась голова.
Схрестивши ноги по-татарськи,вловивши тайність чаклувань,розв’язую вузли питань,що ніч скорочують скотарську.
Вогонь сидить супроти менена віддалі самотини;міркую, як він провинивсь,якщо дрімає цілоденно.
А з ночі помочі благає,лягає зморено на димі каже:
Я оберігаютебе й отару від біди, —і переходить вже на шепіт,на щирість бесіду схиля:— Підкинь, підкинь смерічних ще віт,пощезне в спаласі земля.
І берлоносцем будеш тиз ясною факлею в руці,на всі кінці, на всі світитвої летітимуть гінці.
Твої окличники дадутьшироку прозвість про свободу,лиш не забудь про чорну водуі про галуззя не
Бо вільно кожному згорітияскравим спалахом — ураз,пустивши облишки на
Вівчаре! бійсь, щоб я не
А я сиджу окам’янілий,схрестивши руки на патик,і чую, як в моєму тілірізьбиться вогневладний лик.
І чую: ніч спішить по колу,що з кроком вужчає щомент:я встав з пломінного престолуі знищив вогнище ущент.***
