1.
Не торопко і не тягуче прокручується середа,і спрага не така пекуча, не п’ється навхильці
Мов перейнявся іншим часом, і спрагу іншу перейняв,і пристрасті лихі пригасли, у поле відпустив
З височини свойого тіла побачив ближчу далечінь:десь там позаду — понеділок, а ген — день світлих воскресінь.
Ти ж посередині неначе: початки видно і кінці,мов сам себе з двох боків бачиш: стоїш з гнуздечкою в руці.
Щось бубониш під ніс гугняво,щось нерозбірливе верзешпро подвиги, звитягу й славу,про бите поле, що без
А з себе глянув — ліс, яруги,полин, рілля, стерня,
Квадратний обрій, а не круглий,і душу рвеш об ті кути…2.
Крізь снігу вологість рожевий звістується колір,і час проступає майбутній крізь сніг,і холодом теплим крижина долоню прозорить,аби приховать від зими ти нічого не зміг.
І піснею півень уже відзнача переміни,і слово «надія» злютоване з словом «весна»,і жінка вагітна, розвівши схололі коліна,у себе свій зір оберта — на очах
А бачить вона серцевинне, далеке,що руку округлює, болем кущиться у ній,зраховані дні наперед чорногрекі,і горло холодять журливі пісні.
У скрипові хвіртки, в хитальному ритмові садувчувався єдиний запліднений ритм,і голос, мов ртуть, піднімаючись, падав:— Солодкості втіх не минуть
Долоня волога — викрапує з неї останнє,розтоплює кров захололу, і кригу, і біль.
Тривалість життя безсумнівна, і зайве питання:— Ким буде?
Як мислиш прийдешнє собі?
Вона перемовчить, і долю майбутню відсуне,і світлом хлюпне на полотна
Сповитки на льолі, кольчуги й медалі латунні, —щити ненадійні, бо межі у долі чіткі.
Вони, мов линовища, — тіло із них виповзає,щоб вичахнуть швидко чи кров’ю спливти.
Ворушаться губи, і крик на губах проступає:— Дитино, не слухай!
Немає в житті гіркоти!
Крізь білість вогонь проступає на лицях, —бо він був у тілі іще до появи очей,
Щоб час розтопить!
О спасенна блуднице!
З долоні твоєї і крига, і світло тече!3.
Крайнеба догора.
І простір посвятивсяз упевненості дня у сутінь полохку;умовкли всі трибки — годинник
І раптом я відчув, що тону у
Немовби справжній час пробивсь ключем зісподу,забувся циферблат, затерлося число;та сипавсь мертвий час струмком піщано в воду,щоб мулом затягти життєве джерело.
Вже на зубах скрипів і осідав на віях,немов піднявся ґрунт і вся озиминакоріння підняла — мичкастий степ чорніє,і вже не відрізнить вівці від валуна.
Трибки скришили день, та з пороху, з окрушинскладалося життя у цілість преживу:в розчинених тілах вже воскресали душі,і світлоносний зміст вкладавсь у кожен звук:— Живі!
Живі усі, хто вмер і хто загинув!
Хто з голоду зійшов, хто сам занапастивсь!
Збиралося життя краплина по краплині,зникали зморшки, біль, в очах вогонь світивсь.
І мати молода несла в подолі сливи,і батько молодий траву густу косив,я ж — з яблуні дививсь на білий світ щасливоі розумів усі пташині голоси:жовтобрюшки, дрозди, кропив’янки та слункихвалили вічний день, благословляли час,я ж губи розмикав — слова котились лунко:світився неньчин сміх, і батько
Куди ж ішла земля, навіщо оберталась?
Минулим від життя, майбутнім до живих,небесний механізм мав лиш порізну сталість,бо все перетирав на жорнах крем’яних.
З-під борошняних брил, ніби вода з-під криги,світився час живий і закипав в
Крізь сон глухий я чув — дверима хтось торига,та лячно відчинять було їх уночі.
Босоніж — по ножах — по крижаній долівціступав і наслухав: дух темний двері рве,і тіні на стіні читав, як на
Взаємновіддзеркалено. — У мертвому —
Годинник цокав лунко, і тонко сипавсь спокій,все швидше обертались заведені трибки.
І нурячись в піски сипучі та глибокі,єдино покладавсь на двері та
Та стіни й мури що?!
Коли життєві строкипокладені всьому — гримлять
А вранці чую крик, очей же не розплющу,і вітер в двері дме грудневий, крижаний;і цокають трибки все дужче, дужче, дужче,я знав, що їх ніколи мені не зупинить.4.
Прихиляється небо, аби бачити птахів летючих,очищаються води, щоб ми бачили нашу минучість.
Опадають листки, щоб про плинність ще раз нагадати.
І туманиться зір, і золотяться всі наші втрати.
Забагато щедрот: сліпнуть очі, згорають легені,і від солоду рот на дупло вигорає щоденно:невтоленним єси ти, життя солоденне,переповнивсь стільник — мед аж скрапує з клена.
Навіть важко ступнуть, щоб не скоїти шкоди:під підошвами — ртуть, дзеркала — а не води,перла, лали, агати — ой які ж пребагаті!
Відшкодуються збитки — ще буде
Скарбівничий — скупар: не додасть, а відніме,забере крові жар, та ще й голос відніме.
А зостанешся ти, як старчук, при ціпкові…в жилах — сіль замість
Будь же щедрим, дивак, і уклад не порушуй,розквитаєшся й ти — маєш душу…5.
Був час.
І на світі мене не
Годинник цокоче:
І било у губи студене живло,тепер — тільки камінь у груди.
І дуб височів непохитно — був час,та навіть пенька вже немає,і образ коханої першої згас,останньої також
І кваплюся жити, бо часу нема,токоче годинник:
Я стрілки зірвав і трибки поламав,щоб рух зупинити в нікуди.
Та вдарила в скроні розмірена кров,чи, може, відлуння
Не-буде!..»,чи, може, то камінь застукав ізнову грудях, у грудях, у грудях…6.
А —
Цілителю, гоїтелю великий!
Не вигоїти смутку навіть
Немов роздмухано вітрами скирту дроту —вона летить розвихрено навпроти:за мить у тіло вп’ється жовте
Як в звуки зміст, так страхи уляглисяу образи, і чути гостротуна відстані — нестерпно — на
Та й чи доцільна вся твоя цільба,якщо найглибша рана — у губах?
Стулю їх міцно, щоб мовчати знов,та ж білий холод вглибився у кров,розрісся в жилах, вглибивсь у
А ти мені даруєш дні веселі,суцвіттям тішиш, жаром пелюстокі тулиш подорожника листокдо здряпин, що на п’ятах, але ж рана —саме життя, уся його омана.
І тану пучками… і поникаю зором,у тілі власному мені давно просторо,немов не в себе трапив уві сні, —доручення виконую сумні,чужим життям живу у іншім
Знетямившись, хапаюся у страсіза соломинку вітру, як за спис,і згадую, що жив же я колисьжиттям своїм, і не ятрилась рана,і житній вітер долинав із лану,і відкривавсь широкий світ з коня,що вище себе був тебе підняв,щоб голосом зеленим з висотихвалу природі міг воздати ти.… Та голос горошинкою з стручкавилущується: — Світоньку, якаце мука — бути не собою!
Не вигоїти рани часової…7.
Лиш ланець розірвав —в руках відро
Життя розмарнував —і погасив надії.
Лиш світить глибинаджерельно, непогасно;та погляд, мов струна,обірваний довчасно.
Чим спрагу доточить,щоб зачерпнуть краплину?
Глухе відро кричить:— Це ти вернувся, сину?!
На цямрини грудьмилягаю — голос бачу:він ріжеться з пітьмисклом битим та гарячим,до крові ранить слух —і пам’ять розтинає.
Прорвавсь не ланець — круг:безглузда прірва зяє.
Зір не відновить рис,уява не відтворитьтого, чим жив колись:минуле не прозоре.
Чим погляд доточить,щоб зазирнуть в прожите?
І зруб уже кричитьрозпачливо й сердито:— Гей, дурню, відступись,бо глибина поглине!
І голос: — Не дивисьуниз ніколи, сину!!!
Бо там — на глибині,все, що було до тебе:сокири крем’яніі вежі, вищі неба,залізо, бронза, мідь,списи, сулими,
З колодязя ж столітьне зачерпнеш
Земля — біжучий часвисмоктує до миті.
Лежить там стільки нас,скільки й стоїть на світі.
Лиш в очі не хапайні сутіні, ні стужі,недоля йде сліпа,веде через калюжі.
За дном ще інше дно,і ями, як століття.
Все, що було давно,стає одноманіттям.
Що прагненням реклось,землицею
Час битий, наче скло,луна одноголоссям:— Коловорот не руш!
Ущерть наповнивсь світом!
І навіть із калюжчерпай лиш «аква віту»!***
