Пом’якшений до сліз снувався голос вітру,а в пучці вказівній дрімав вогонь досвітній,і тіні на стіні писали розпач свій,і книга на столі лежала, мов
Майбутнє не ввімкнеш і не освітиш долі,хіба сліпим перстом ковзнеш по
І думка ледь жива у сонному розсоліздригнеться — спалахне на мить вогонь в
Струсне електрострум єством, і зрине згадка;з іконою в руках йде боса мати в ніч,а стовп вогню упав на Прип’ять, наче кладка,щоб в небуття життя пішло на сто
Йде мати — на руках у неї Божа
Кого хто рятував — подосі не збагну?..
Бо простір розірвавсь і розщепився атом,а промінь у руках ікону
І розчахнувся зір; поміж очима
Святого лику того докупи не
І рветься пополам мій вигук: — Ма-мо…
І лускає пітьма, щоб спалахнуть на мить…***
