На відстані все неподільне і
Золотоноша-хмара точить мед.
Вже стало склом окапинясте листяі порохом сльозиться пташки лет.
На відстані село площиниться поволі,і клопоти його тобі давно чужі,як гребінець, який ти загубив у полі:прожитий день давно по денце спорожнів.
У сонячне дупло рій золотий
На відстані ти сам ніби приснивсь
Лиш обізвався стовп до тебе мідним басомі тонко сколихнувсь, мов павутинка,
О Боже мій, скажи, ну як тебе не кликать?
Я тону уві сні?
Мене гарячка тлить?
Який здрібнілий світ, а я такий великий!
На відстані душі безглуздо далі жить!
І що мені до мук, які давно минули?
Я ж з голоду не пух, карали не мене,і не мої кістки розщеплювали кулі,і глибша забуття, і відстань з кожним днемвсе більша…розповзлись колись смертельні
Там телеграфний стовп, тут — павутини нить.
На відстані душа.
Нестерпні ж в т і л і муки,на відстані мій крик:
Болить!
Болить!
Болить»***
