Нашим напівом по церквах і монастнрах отправоватн приказал і одежу московскую отмінено, але понашому носити позволил. ..
Літопис Самовидця1Гінка, не закощавлена постом,
Попівська постать виглядає справно.
Рука до шаблі звикла — із
Отець Роман зріднився нещодавно.
Попогойдав його,
Хисткої долі ненадійний човник.
Не раз чернозем кров’ю
Старий Ракушка, ніжинський полковник.
Тепер він панотець.
Діла
З господніми єднає без рахуби.
Та вдруге вже плюндрують
Парафію — козацькі Стародуби.
Хто це — підляшки чи свої людці.
Що з кривд і сліз для себе маютьвтіху?..
Хоч тліє ряса, та з відром в
Роман сусідську заливає стріху.
В підвалах Гершка хтось понищив крам,
У Прокопенка погоріли коні.
Пожежа котиться на Божий храм
Рятуй, не довіряючись іконі.
Це, мо’, поганські
Від нас, хрещених, вимагають жертви?..
Коли пригасло трохи навкруги
Обпечений, він повернувсь до церкви.
Ще ніч, та ніби вранішня
На стінах днину провіща погожу.
І вражений, схиливсь до вівтаря:
Пожежа освітила Матір Божу.
Він бачить на щоці сльозу скупу
І сам уже не здатний сліз тримати.
Здавалося, по спаленім
Іде стражденна Україна-мати.
Скорботно стиснувсь материнський рот,
В очах — небесні і людські жадання.
То не дитина на руках —
За що нам випали оці страждання?
Ми ж,
Нене, від природи орачі,
А живемо від битви і до
Козацькі плечі затряслись в плачі
І він схилив коліна до молитви.2Небесний Отче!
Чи насправді
Вкраїні зичив щастя, а не кари,
Коли творив народи і
І землю статком осипав з-за хмари?
Нехай би скелі дав або піски,
І разом з тим щоб сила
Нас обминала — хай лишень
Світили б тихо, мов нічна сторожа.
Ти ж дав нам лановиська навзамін
Предивне диво.
Лиш встигай орати.
Та ходить вітер з чотирьох сторін
І з чотирьох сторін ворожі раті.
Кому до шаблі братися звелиш,
Якщо у дядька Божа запорука:
Із того, що вродило, чверть залиш
І все одно він житиме, мов дука.
О-о, він не вміє гаяти часу:
Йому щоб свині, гуси, збіжжя ворох.
Він вхопиться за шаблю чи косу,
Коли вже на подвір’я вдерся ворог:
Вкраїнець власний рід землі
Та сонцю, що пливе над берегами.
Не треба ні держави, ні царя
Його держава в полі, під ногами.
Русине-князю!
Зодягай шолом
Веди нас, грішних воїв, за пороги.
Багатство наше стало нашим злом:
Як не своїм — чужим упали в ноги.
Цар Федір не утискує в правах,
Тож скарги є до кого виливати:
Дозволив одяг наш, і по
Напівом нашим велено співати.
Яке воно не є, а все ж добро:
Хоч зможемо наплакатись уклінно.
Та підростає брат його Петро
Що він тобі готує,
Україно?3О Господи!
Прости свого раба,
Якщо не зможу впоратись на слові.
Мій грішний дух опосіда журба:
В літах найближчих бачу ріки крові.
А далі, за лаштунками століть,
В болячках замордованого
То Україна скривджена
Чи бранка, що в полоні посивіла?
Уже твої, господарю,
Не є твої — ти раб на них довічний.
І діти вже не знають, хто вони
Вгасає розум, гине дух калічний.
Зника в народі життєдайна
До мислення, до відкриттів і творень.
І мова, що прийшла з тисячоліть,
В серцях дітей втрачає власний корінь.
Ні!
Годі жить, води набравши в рот
Кричати треба, щоб згадали люди:
Була Вкраїна — військо і народ.
Та я запитую: чи буде?..
Гей, хто там є?
Мерщій несіть
Криничної — ця ніч мене стомила.
Відтак у гуски видеріть
І наваріть із бузини чорнила.9-
