Зійшло, непам’яттю розмилосьвчорашнє, літнє, нетривке,і пахолодь заповістилась,і покотилось упівсилина води, на гілля гінке,збезважене таке, легке.
На ниви щедро спорожнілі,на обмежовані гайки,на стиглість тихої рікисхиляють хмари спорожнілісвої мальовані боки.
Відвічне, знане, українне, —злітає, котиться, тече,як покотьоло — швидкогінне,з-під ніг, з-під рук, з-перед очей.
І треба землю перемірять,перемісить важку ріллюі викликать із надвечір’язвичайну доленьку свою.
Бо ж ти — це все: буденна втіха,святкова згода голосіві щіпка золотого сміху,що відсипалась на засів.
І гірко думать про розлуку,про забуття, про вороття,коли береш павуття в руку,таке легке, як і життя.***
