За картиною Едварда Мунка «Крик»
Причаєна сама в собі,вода тамується і глибне;а там, де пройми голубівстримлять стеблини непохибно.
В розривах хмар така блакить,що, мов забувши про тяжіння,твоя душа летить,
Як в ірій пташка поосіння.
І плоть, розмита на вітрах,стеблом хитається безлистим,—її пройма смертельний страх,бо поклик обернувся свистом.
І віддзеркалення страшнети раптом на воді побачив:— О, хто спотворив так мене,обличчя зморшками позначив?
Червоні очі посльозив,дуплом округлив рот беззубий,ще й з нього виштовхав язикна вже зів’ялі
Зірвав на небо очі — тамбули усі розриви зшиті:твоя ж душа — на шрамі шрам —були всі рани від блакиті.
Ти в небо кинув камінця,та він шубовснув згодом в воду.
І ні свічада, ні лиця…лиш срібло у очах зі споду…***
Павло Мовчан
Другие работы автора
Слово Григорія Сковороди
Я замовкаю, милосердний творче,в союзі спокою став всевловимим слух,і оглядаю поглядом дозорчим,як гонить долю швидкобіжний дух А з вежі тіла видно лиш минуле,та небосхил, та ще підступний степ,і намистяний голос осавула,що на кургані круками...
Лад
Недослідимий, незбагненнийтравневий світ густо-зелений Співа весь день дрібний пташок,немов заучує урок,луна весь час один рядок:— Тьох-тьох… Віть-віть… — Тьох-тьох Віть-віть… —звучить у відповідь рефреном А ми з тобою оцих дварядки...
За мотивами «Ворона» Едгара По
Переінакшив все минуле:тепер тебе там не було Був гайворон замість зозулі,та й то лише з одним крилом Був степ, напоєний вітрами,і спис, засторчений в блакить,—і нас вже не було між нами,була якась тривала мить…— Стривай… Але ж було мину...
Сіль З циклу «Відлуння війни»
З циклу Відлуння Повноголоса, наче води,колись була, кохана, й ти;в очах світивсь широкий подив,вуста не знали гіркоти Що ж сталось — звідки стільки соліна віях і на язиці