Причаєна сама в собі,вода тамується і глибне;а там, де пройми голубівстримлять стеблини непохибно.
В розривах хмар така блакить,що, мов забувши про тяжіння,твоя душа летить,
Як в ірій пташка поосіння.
І плоть, розмита на вітрах,стеблом хитається безлистим,—її пройма смертельний страх,бо поклик обернувся свистом.
І віддзеркалення страшнети раптом на воді побачив:— О, хто спотворив так мене,обличчя зморшками позначив?
Червоні очі посльозив,дуплом округлив рот беззубий,ще й з нього виштовхав язикна вже зів’ялі
Зірвав на небо очі — тамбули усі розриви зшиті:твоя ж душа — на шрамі шрам —були всі рани від блакиті.
Ти в небо кинув камінця,та він шубовснув згодом в воду.
І ні свічада, ні лиця…лиш срібло у очах зі споду…***
