За картиною Едварда Мунка «Крик»

Причаєна сама в собі,вода тамується і глибне;а там, де пройми голубівстримлять стеблини непохибно.

В розривах хмар така блакить,що, мов забувши про тяжіння,твоя душа летить,

Як в ірій пташка поосіння.

І плоть, розмита на вітрах,стеблом хитається безлистим,—її пройма смертельний страх,бо поклик обернувся свистом.

І віддзеркалення страшнети раптом на воді побачив:— О, хто спотворив так мене,обличчя зморшками позначив?

Червоні очі посльозив,дуплом округлив рот беззубий,ще й з нього виштовхав язикна вже зів’ялі

Зірвав на небо очі — тамбули усі розриви зшиті:твоя ж душа — на шрамі шрам —були всі рани від блакиті.

Ти в небо кинув камінця,та він шубовснув згодом в воду.

І ні свічада, ні лиця…лиш срібло у очах зі споду…***