Савур-могила

На циферблаті час ганяє люто стріли,і сиплеться пісок з пощерблених трибків,і вороння летить крізь простір прогорілий,летить на сто сторін, на тисячу віків.

Пропалено й папір.

І чорним струмом з діркигарячий порох б’є, торкаючись руки:не видко вже ніде ні іскорки, ні зірки, —ворушаться клубком у горлі

Роздмухаєш, мов трут, пітьму — ні бризки світланавшпиньках з дому йдеш, забувши про замки,і сам собі стаєш, як щезник, непомітним,хоч пам’ять і чуття на відстані

І вухо прихилив — вловив холодний подих,похитувався граб і жабрами ледь-ледьповітря ворушив, обернений до сходу,де промінець промкнувсь і захиталась твердь.

Я вгору очі звів — удалині побачив:схлюпнувшись, розлилась, мов пляма світляна,блукаюча вода, вода жовтогаряча,що полум’ям була пронизана до дна.

І я, я засвітивсь, мов крапля на листкові,і віддзеркалив шир обличчям золотим,і світло потекло по жилах замість крові,витискуючи з них краплини чорноти.

Просвітленим очам глибини відкривались,мов простір розпустивсь на сто віків назад:ось предок мій лежить в степу один як палецьі поглядом пасе черідку

Йому — м е н і в траві, де прузлики сюркочуть,так легко, вільно так і видко наперед,як з хруском костяним копита степ толочатьі стріли скрізь ростуть, ростуть, мов очерет.

Просвічена наскрізь глуха Савур-могила,мов агрус, що дозрів, свій відкривала скарб:там він похмільно спить, схрестивши царські крила,корінням сполуча його із небом граб.

Не осідає ґрунт, росте могила вгору,жбурляє вихор з піль по пригорщі щодняне куряву наверх, а пелену прозору,і трусить порох з крил крикливе вороння.

Я вибрався на шпиль, аж дух мені забило,і стало видно гень небесну і земну,бо видко, як ніде, з високої могилидушевну висоту — життєву глибину.***