З циклу
В безмежних пухнечах затишно, уліжно,розірвано обрію кільця річні,і дихає холод хвилястий невстіжно —нема де сховатись малому мені.
Цей ватяний лейбик, вітрами підшитий,мені завеликий — з чужого плеча,та й тіло вспадковане, дране, як сито,—на ньому сліди і від куль, від меча.
Під тим драним тілом — ще менша істота,а в тій малуватій — ще менша тремтить,і вітер бляшаний, пробивши ворота,мов простір плескатий, назустріч летить.
Навіщо ти випростав гордо поставу?
Щоб простір летючий стяв голову з пліч?
Позаду снується стежина крізь трави,що гине в глибинах років чи сторіч.
Ти ріс, мов полин, при шляху, на обоччі,і бгалась війною душа, наче віск,забувши про поклик високий, пророчий;і чув лиш скрипіння і гуркіт коліс.
І прагнув ти тиші, життя владування:на все розпростертись, усе підібгать,але ж оболонки, як решето, драні —за ними істоти від страху
Ні ситтю снігів, ані світлом не вкутать,і ґудзів потрібних для тіла нема.
Розірвано й пам’ять, але ж не забуто.
Попереду далеч — сторінка німа.
І кволий промінчик забутої тишібляшане брижчання і шум протина.
І ти мов промацуєш слухом колишнім:— А що в тій дитячій істоті луна?***
