Край тіні власної ти, матінко, сидиш,покрай життя, покрай своєї долі,і зеленіє в затінку спориш,і високо тобі, як на престолі.
І все ти бачиш, все до білоти,до мого смутку, до рубця на тілі —все бачиш ти, все чуєш серцем ти,проламуючи простір
Моя печаль, жалі мої і більвідлунюють у виболенім серці.
І я, мов дощ, до тебе звідусільіду, іду з наповненим наперстком.
Не меду, ні — цілющої водия зачерпнув з глибокої криниці.
Далекий я, та жди мене, та жди,—я донесу на денці хоч росицю.
Коліна збив і лікті обшмульгав,до кістки здер всю шкіру, наче лико, —повітря дране нею залатав,аби тебе, аби тебе не
Але ти чула, бачила, булапобіля мене, у мені, зі мною,росиченьку в наперстку подала,розбавлену останньою сльозою.***
