“В мені уже народжується бог”
В мені уже народжується бог,і напівпам’ятний, напівзабутий,немов і не в мені, а скраю смерті,куди живому зась — мій внук і прадід —пережидає, заки я помру.
Я з ним удвох живу.
Удвох існую,коли нікого.
I гримить біда,мов канонада.
Він опорятунок,я ж білоусто мовлю: порятуй,мій господи.
Опорятуй на мить,а далі я, оговтаний, врятуюсебе самого сам.
Самого — сам.
Він хоче поза мене вийти.
Прагнерятуючи донищити мене,аби на протязі, на буряних вітрахя вийшов сам із себе, наче шаблявиходить з піхов.
Хоче вийти геть,щоб згасла свічка болю.
Щоби тьмавпокорення мене порятувалаінобуттям.
Iножиттям.
Найменнямуже невласним: ось він, той загал,яким кермує той шалений бог,котрий в мені воліє народитись(а я ще тую свічку посвічу,аби мені не смеркло передчасно,просвітлої дороги свічка чорна —неначе перемога крадькома).
Стус Василь
Other author posts
“Сидимо біля погаслого вогнища”
Сидимо біля погаслого вогнища,перетрушуємо в долонях попіл,розтираємо витухлі геть вуглини:а що як зажевріє раптом жар Тут темно і темно там і ще далі темно,але жар ніби жевріє Ось він задумано каже друг,очі його туманіють страхом
“Ця п’єса почалася вже давно”
Ця п’єса почалася вже давно, I лиш тепер збагнув я: то вистава,де кожен, власну сутнiсть загубивши,i дивиться, i грає Не живе Отож менi найщасливiша рольдiсталася в цiй незнайомiй п’єсi,в якiй я слова жодного не вчив(сувора таємниця)
“Я йшов за труною товариша й думав”
Я йшов за труною товариша й думав:щастить — таки людям,задер ноги, i нiякого тобi клопоту,востаннє блиснув голими стегнами покiйника,а свiт хай собi ходить хоч на головi Та коли ми прийшли на цвинтар,побачили стiльки машин, фургонiв, катафалк...
Світанок у лісі
Щось бризнуло попереду, Наринуло і У груди подорожнього Заледве голубим
