В мені уже народжується бог,і напівпам’ятний, напівзабутий,немов і не в мені, а скраю смерті,куди живому зась — мій внук і прадід —пережидає, заки я помру.
Я з ним удвох живу.
Удвох існую,коли нікого.
I гримить біда,мов канонада.
Він опорятунок,я ж білоусто мовлю: порятуй,мій господи.
Опорятуй на мить,а далі я, оговтаний, врятуюсебе самого сам.
Самого — сам.
Він хоче поза мене вийти.
Прагнерятуючи донищити мене,аби на протязі, на буряних вітрахя вийшов сам із себе, наче шаблявиходить з піхов.
Хоче вийти геть,щоб згасла свічка болю.
Щоби тьмавпокорення мене порятувалаінобуттям.
Iножиттям.
Найменнямуже невласним: ось він, той загал,яким кермує той шалений бог,котрий в мені воліє народитись(а я ще тую свічку посвічу,аби мені не смеркло передчасно,просвітлої дороги свічка чорна —неначе перемога крадькома).
