“Ця п’єса почалася вже давно”


Ця п’єса почалася вже давно,

I лиш тепер збагнув я: то вистава,де кожен, власну сутнiсть загубивши,i дивиться, i грає.

Не живе.

Отож менi найщасливiша рольдiсталася в цiй незнайомiй п’єсi,в якiй я слова жодного не вчив(сувора таємниця).

Автор тежлишається iнкогнiто.

Акторичи є чи нi — не знаю.

Монолог?

Але без слiв?

Бо промовляють жестинепевнi.

Що то — сон ачи ява?

Чи химороднi вигадки каббали?

Чи маячня i тiльки?

Стежу окомза тим, що наш глухонiмий суфлерпоказує на мигах.

Не збагну я:захочу стати — вiн накаже: йди,а йти почну — примушує стояти,у обрiй декорований вдивляюсь —велить склепити очi.

Мружусь — вiн:у свiтле майбуття своє вглядайся.

Сiдаю — каже, встань.

Отетерiлий,вирiшую: найщасливiша рольдiсталась iншому комусь.

Ти граєшнесповна розуму.

Й одразу входжу в роль,загравши навпаки.

Менi б смiятись —я плачу.

Груди розпирає гнiв(маленьке перебiльшення: сновидинавiки врiвноваженi в чуттях) —а я радiю.

Рушив катафалк —а я втiшаюсь.

Вилiзши на повiз,шаленствую: хай славиться життя.

Захоплений суфлер не сходить з диваi тiльки пiдбадьорює: вiват.

Поскрипують стiльцi в порожнiй залi,єдинi глядачi цiєї сцени,i мудро так вглядаються крiзь менеу порожнечу, видну тiльки їм.

Так голова болить.

I так нестерпнопрожекторна освiтлює пiтьму,неначе тьмавий зал перетворивсяна снiп вогню пекельного.

Суфлернаказує нарештi зупинитись.

I я вганяюся з розгону в зал.

I все.

Скiнчилося.

Вистава щезла.

Завiса впала.

Я вже не актор —глядач.

А скiльки покотом у залiлежить живих мерцiв, старих акторiв,обпалених огнем шалених рамп.

I всi вони до мене простягаютьосклiлi руки:— О, щасливий Йорику,твiй номер тут сто тридцять п’ять.

По ньомушукай подушку, ковдру i матрац,

I можеш спочивати, скiльки хочеш.

Тут час стоiть.

Тут роки не минають.

Бо тут життя — з обiрваним кiнцем,як у виставi.

Тiльки є початок.

Кiнця ж нема.— Як ця вистава зветься?— Щасливий Йорик.— Тобто, я герой,як кажуть заголовний?— Був героєм,тепер — скiнчилося.

Ми теж колись  б у л и.— А що за п’єса?— Варiант удатнийдавно вже призабутого Шекспiра,її створив славетний драматург.— А як його на прiзвище?— Нема в нас прiзвища.— То як же так?— Iм’я годиться тiльки тим,котрi iснують.— А ви?— Ми всi однаково щасливi!— А Йорик — божевiльний?— Нi.

Щасливий.

Щасливий?

Так?

А я кретина грав.— То що тебе дивує?

Хай кретин,розумний, генiальний чи щасливийабо нещасний — то пустi слова,що правлять для розрiзнення та й тiльки.

А тут немає родових одмiн.

Бо кожен з нас — актор обо

А це одне i те ж.

Бо глядачевiтак само треба грати глядача,

I то — захопленого.

А

У нас нема свого.

Нинi — Йорик,а завтра вже  н i х т о.  Чекай на роль,якою i почнеш найменуватись,допоки скону.

Раз єдиний — Йорик,а все життя — нiхто.

Нi тобi виду,нi iменi.

А грай чуже занудненашiптане життя — самi повтори.

Так живучи у ролi аж до смертi,вивчай слова забутi: боротьба,народ, любов, несамовитiсть, зрада,поряднiсть,

Так багато слiвтi предки повигадували.

Боже —життя на грiш, а так багато слiв:

I всi вони чужi i незнайомi.

Скажiмо, нас назвали будiвничi,а що то — будiвничi — не питай.— Ви щось будуете?— А що то — будувати?

Так звуть вас — будiвничi, от i вже.

А нам до того байдуже.

Хiбатобi не все одно, що справжнiй Йорикбув зовсiм, може, i не Йорик.

Навiтьнапевне нi, раз так його зовуть.

Ти пам’ятаєш?

Гамлетовi в рукипопав лиш череп — нi очей, нi губ,нi носа анi вух — зотлiв геть чисто,ось так, як ми.

То можеш називатисьяк заманеться.

Тут усе одно:герой, актор, глядач, суфлер i автор —усi живуть одне чуже життя:удень — вистава, все одна й та сама,хоч завше невiдома, бо жданнято теж актор, що грає сподiванняI вмiє виiнакшувати свiт.

А уночi — те ж саме.

Лицедiйвже звик до спокою.

Допiру смеркне —ховається пiд ковдру, нiби равлику мушлю.

Той, скажiмо, бубонитьсобi пiд нiс якiсь уривки ролi(озвучуе мовчання й мертвий жест),а той займеться реготом — вiдлосклетить в концертну яму.

Третiй спить,четвертий плаче.

П’ятий — втупить очiу стелю — i мовчить, мовчить, мовчить.

Ще був один — молився.

Скiльки знаю —вiн був iз нас найстаршим, переживаж трьох суфлерiв (їх життя коротке).допоки не завiсився.

З нудьги,подейкували нашi лицедiї,хоча розмов про те i не було.— Чому ж? — А що балакати?

Даремнеплескати язиком.

Ще хто почуєi донесе суфлеровi.

Бо мирадiти зобов’язанi до смертi.

Це перший наш обов’язок.

Колисьбув завiтав до нас найголовнiшийсуфлер.

Велику раду вiн зiбравi слухав кожного.

А ми стоялиi хором дякували. — Ну, а той? — Дививсяi розуму випитував у нас.

Хто радо радiсть грав — того налiво,нерадо хто — направо йди.

Бо грiшник,хто журиться.

А праведний радiє.

Ото ж бо й є що так.

I перегодомпонурих вивезли кудись.

Казали,до школи радостi.

Та досi жоден з нихне повернувся звiдти.

Ну, бувай,бо завтра загадав менi суфлердемонструвати щастя три години,чотири — гнiв, а решту дня — любовi вiдданiсть.

То треба й вiдпочити.

I вже залишений напризволяще,я мiзкував собi, що досить рухєдиний одмiнити — i тодiвже не збагнеш кiнця анi початку,бо все переiнакшується.

Свiттримається на випадкових рухах,якi його озвучують.

Пiтьманавпомацки у костi грала.

Глухопостогнували соннi лицедiї,i оком Полiфема угорiсвiтив червоний мiсяць безязикий.

Я ждав чогось до ранку.

Нiч?

Життя?

Чи може, вiчнiсть проминула?

Тiлькинарештi, увiмкнули дня рубильникi краном баштовим пiдняли сонце,а на склепiннi неба появилодвох лицедiїв, що спiвали дружноза жайворонiв.

Iз лабораторiйвзяло росу на пробу.

I вчепилорекламний щит:

Ставай-но до роботи,почався день”.

До будки влiз суфлер,i п’єса почалася, не скiнчившись.

Комментарии
Вам нужно войти , чтобы оставить комментарий